Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– Так і крикнули?! – гість не зміг утриматись і щиро розсміявся.
– Так і крикнув! – господар теж посміхнувся.
– Але ж, дорогий шевальє Орлик, тим самим ви далеко перевершили свого шляхетного батька!
– Тобто?..
– Якщо три сотні шведів і козаків протистояли двадцяти тисячам турків, це означало, що на кожного припадало приблизно шістдесят шість супротивників. Ви ж не злякалися вийти один проти сотні!
– Повторюю, шановний графе, я виходив проти десяти, що йшли в авангарді.
– Але ж тоді вам було лише десять чи одинадцять років!
– Гнів застлав мені очі, між тим, треба було діяти розсудливіше. Я ледь не наклав за цю дурість юною своєю головою.
– Ні, шевальє, ви б не стримались. Нічого б не вийшло: у вас заговорила кров вашої нації. Козацької нації, дорогий шевальє…
– Можливо. Але ж тоді фехтувальник з мене був ніякий. Мамлюки дуже легко обеззброїли мене і прив'язали вже до кінського хвоста, щоби протягти по вулицям Бендер, а потім вигнати коня у степ. Тож якби не турецький принц Калга-Султан та польський сенатор Сапєга…
Гість щиро розсміявся і зааплодував, не давши засмученому господареві завершити думку. Потім раптом посерйознішав і попрохав:
– Я вмію поводитись із шпагою, захованою у ціпок, проте не з козацькою шаблею. Чи не будете ви, дорогий шевальє, настільки люб'язним, щоб навчити фехтуванню на козацьких шаблях?..
– Ну-у-у… В моїй колекції зброї, звісно, зберігається декілька пристойних шаблюк… – розгублений господар знизав плечима й запитав: – А навіщо це вам, графе?
– Тобто як навіщо?! Я ж хочу досконально вивчити козацьку націю! Як же можна без фехтування?..
– Загалом-то шаблею краще рубати, коли скачеш верхи, – така особливість її клинка…
– А все-таки, шевальє?..
Господар якось здивовано поглянув на гостя, помовчав і нарешті погодився:
– Гаразд, графе. Я дам вам декілька уроків.
– От і добре! – зрадів гість, піднімаючи свого келиха. – За вашу невтомну руку, шевальє Орлик!..
* * *– І тепер – випад!
– Браво, дорогий графе! Ви дуже здібний учень.
– Дякую…
Відсалютувавши один одному шаблями, вони вклали зброю у піхви, передали служникам, натомість взявши в них широкі білі рушники. Далі пішли у бік палацу через зелену лужайку, втираючи спітнілі обличчя й потилиці.
– Нема за що дякувати, графе, бо це ніякий не комплімент: ви й насправді надто вже здібний учень… Можна навіть сказати, підозріло здібний.
– Що ви маєте на увазі, шевальє?..
– Ще не зустрічав нікого, хто б так швидко засвоїв специфічні прийоми бою на шаблях.
Сен-Жермен лише голосно розсміявся:
– Не забувайте, шевальє, що я неодноразово подорожував на Схід. А там кривий клинок – річ дуже розповсюджена.
– Он воно що…
– Так. Зокрема, перебуваючи в гостях у вашого товариша дитинства Каплан-Гірея, я попросив зробити таку люб'язність та звести мене з тамтешніми вчителями фехтування. Від них я багато чого засвоїв…
– То навіщо після такої чудової школи ви звернулись до мене?..
– Бо зараз я вдосконалюю знання з історії козацької нації – а Каплан-Гірей хоч і ваш товариш дитинства, але все ж таки не козак. До речі, ви таки справді зуміли показати мені щонайменше півдюжини незнайомих прийомів.
– Хм-м-м… Ну що ж, припустимо.
– Вас щось не влаштовує у моїх поясненнях, люб'язний шевальє?
– Боронь Боже, шановний графе!
– Тоді як розуміти ваші слова…
Орлик трохи помовчав, потім пояснив якомога делікатніше:
– Вибачте, шановний графе, та під час наших уроків я помітив дещо справді незвичайне…
– Що саме?
– Крізь комір вашого апаша[28] час від часу ставали видимими два чи три застарілих шрами. Наскільки я розуміюсь на пораненнях, то були смертельні удари… ну-у-у, враховуючи, що ви й досі живі, – майже смертельні. Де й коли ви їх дістали, якщо не секрет?
– Ну що ж, любий шевальє, ви на власні очі переконалися, що з ворогами мені щастило не завжди. Далеко не завжди!
– Але ж ви так хвацько впорались із тими нічними злодюгами…
– Я ж казав: їх було всього лише четверо.
– Отже, тих, хто лишив майже смертельні шрами на вашому тілі…
– Тих було значно більше.
– Якщо не секрет, наскільки більше?
– Не знаю точно. Легіони й легіони.
– Тобто ви брали участь у справжній битві, графе? – світло-карі очі шевальє Орлика так і сяйнули непідробним інтересом.
– Так.
– Дозвольте поцікавитись, у якій саме?
– Ви надто допитливий, дорогий шевальє…
– І все-таки?
– Ви самі сказали: за однією з почутих вами версій, я живу чи то двісті, чи п'ятсот, як не всі тисячу років.
– То це була Ґрюнвальдська битва чи Столітня війна? Чи, може, навіть бій Аттіли з давніми римлянами – оскільки ви згадали про легіони?..
– Люб'язний мій шевальє, то була така давня битва, що ви вже точно не брали у ній участі!
– Ну що ж, дякую бодай за таку відповідь.
Вони саме підійшли до палацу та присіли трохи перепочити на елегантній лаві у тіні розкидистого дуба. Меткі служники одразу піднесли два кухлі з холодною джерельною водою – освіжитися.
– Вас задовольнили мої пояснення, дорогий шевальє? Чи ви й досі підозрюєте в мені шпигуна росіян?
– Ні-ні, що ви, графе! Цю версію я давно вже відкинув.
– Тоді у чім річ?
– З ваших слів можна зробити два важливих висновки.
– Чи не поділитесь ними?
– Із задоволенням. По-перше,
