Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– Ви певні, Ваша милість? – Пауль допитливо вдивлявся принцеві у вічі.
– А ти сумніваєшся у безкінечній мудрості Всевишнього?
– Ні! Звісно, ні…
– То як може безкінечно мудрий Бог помилитися щодо міри відведеного людині часу? – розвів руками граф.
Юнак знов вклонився, пробурмотівши:
– Ваша милість мене дуже втішили.
– Якщо так, то давай-но зіграємо в одну непросту гру, – в очах принца раптом спалахнули іскорки лукавства.
– Як це?! – Пауль був ошелешений подібною пропозицією. – Хіба ж ми діти, щоб витрачати життя на забавки…
– Ні, юний мій друже, гра ця зовсім іншого роду, – всміхнувся Великий Магістр.
– У що ж ми гратимемо?
– У мовчанку, друже. У мовчанку.
– Навіщо?!
– Бо то є справжній іспит на витривалість. Ти, молодий і нестриманий, спробуй-но посеред ночі якнайдовше мовчки просидіти тут, біля мене – і при цьому не ворухнутись та не заснути.
– А як же Ваша милість?..
– Я зроблю те саме: сидітиму мовчки й нерухомо, здіймаючись у вищі світи та спостерігаючи за образами минулих епох. То як, згода?
– Якщо Ваша милість накажуть…
– Зважаючи на виявлені тобою, юний друже, особистісні якості, зараз я не хочу тобі наказувати. Ти мусиш погодитись сам – цілковито добровільно.
Пауль подумав трохи, потім кивнув:
– Охоче погоджуюсь, Ваша милосте.
– Тільки вкинь до каміна побільше дров, бо до ранку ще декілька годин, – і почнемо…
Доки юнак порався біля каміна, принц якнайзручніше влаштувався у своєму кріслі, поправив теплий плед і ледь чутно прошепотів:
– Насамперед, у вищих світах мені б хотілося знов побачитись із нащадком роду, що мав таке ж саме горде, по-справжньому орлине серце, як і його предки. Щоправда, разом з тим він, на жаль, не уникнув і деяких їхніх помилок…
Рік 1735 від Р. X ., Франція, замок Орлі
Відсунувши убік шторку з віконця карети, граф уважно придивлявся до маєтку, що стрімко летів назустріч. Принаймні здалеку він справляв добре враження: проста й велична, при цьому без зайвих примхливих забаганок сніжно-біла будівля палацу в центрі гармонійно розпланованого парку… Хоча все ще можливо – адже нова паризька мода на занадто пишні й химерні ліпні орнаменти та інші витребеньки торкнулась в основному внутрішнього убранства та меблів.
«Гарне іззовні, загниваюче зсередини – така ця епоха. Що ж принесе нам вісімнадцяте століття від Різдва Христового? Які підточені гниллю «дуби» зламаються під натиском майбутніх буревіїв, що несподівано здіймались в усі часи, в усіх землях?..» – мимоволі подумав граф. Проте наступної ж миті в нього радісно й схвильовано защемило серце: адже поряд з ошатною гравієвою доріжкою, по якій мчала карета, він побачив череду до болі знайомих дерев, дещо нехарактерних для цієї країни…
Але ж стривайте, люб'язний графе! Ви ж не бували… пам'ятайте – ні-ко-ли не бували у тій землі!!! Навіщо ж вашій високості звертати увагу на чужинські дерева?! Не можна, ніяк не можна…
Напустивши на обличчя кам'яний вираз, він ретельно прикрив віконце карети шторкою, немовби й гадки не мав дивитись назовні, та відкинувся на подушки сидіння. Справді, навіщо у вікно висуватись, дорожну куряву ковтати?..
Втім, на місце карета прибула вже хвилин за десять. Дверцята розчинились, і граф побачив, що на чолі почту з дюжини служників, котрі вишикувались неподалік у дві шеренги, зустріти гостя вийшов сам господар.
– Доброго дня, ваша високосте! Дуже пишаюся приємністю особисто познайомитись із нащадком славетного роду Ракоці та приймати його у своєму скромному маєтку. Одразу ж прийміть мої співчуття з приводу нещодавньої смерті вашого шляхетного батька…
– Доброго дня і вам, графе! Красно дякую, але прошу: будь ласка, принаймні тут і зараз не титулуйте мене принцем – гаразд?
– Чому, ваша високосте?
Їхні погляди схрестились. У глибині світло-карих пронизливих очей господаря маєтку гість побачив добре приховану підозрілість. Одразу ж згадав, що його вважають найкращим шпигуном сучасної Європи – й недарма, між іншим…
– Просто не хочу, – мовив гість якомога спокійніше.
– Пробачте, ваша високосте, та мені якось навіть не віриться…
Продовження фрази гість прочитав у пильних світло-карих очах: «Просто не віриться, що ваша високість – син трансільванського князя, угорського короля Ференца Другого Ракоці,– цурається свого славетного роду!»
– Річ у тім, що як і ви, шевальє, я теж маю графський титул. Отже погодьтесь, коли у гості до графа де Лазіскі завітає принц Ракоці, це саме по собі створить ситуацію нерівності між нами: адже ви мимоволі підкреслюватимете, що я, ваш гість, вищий від вас. Я не хочу цього, бо приїхав сюди просто, по-дружньому. Як граф до графа. Отже, будь ласка, титулуйте мене графом Сен-Жерменом.
– Як рівний рівного?
– Так, прошу.
– Ну, що ж… – Підозрілість у світло-карих очах не зменшилась, але ретельно заховалась. – Якщо ваша високість бажає цього, не насмілююсь заперечувати… Отже, графе, із прибуттям! Дуже радий привітати вас у своєму скромному маєтку!
– Щиро дякую, графе!
Вони церемонно вклонились один одному.
– Дозвольте запросити вашу світлість до замку!
– Будь ласка.
Вони пройшли повз служників та повільно попрямували широкою піщаною доріжкою до головного входу, після чого челядники господаря кинулись допомагати челядникам гостя знімати багаж з карети, а потім понесли його до палацу боковими стежками.
– Ви не заперечуєте стосовно легкого обіду, графе? Адже ви, мабуть, притомились та зголодніли у дорозі.
– Чи прочитали ви мого листа, графе? – у свою чергу спитав гість.
– Звісно, так.
– Але ж я писав, що завжди дотримуюсь дієти…
– Обід буде зовсім легким!
– Графе, графе!..
– Отже, ви відмовляєтесь?
Вони зупинилися на півдорозі до
