Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

– У Ференца Ракоці є свої сини, – зітхнув Степан, – і вони поки що теж живі-здорові…

– Ну то й на здоров'я княжим синам! – знизав плечима Моше. – Але ж хіба у високородних персон не буває байстрюків?

– То ти пропонуєш мені добровільно назватися незаконнонародженим?! – обурився Степан.

– Краще живий байстрюк, ніж мертвий син мертвого батька, за якого ще належить помститися, – осадив його Моше. – До того ж, у молодого панича все-таки є певне право вважати себе бодай духовним нащадком угорського князя: адже Ференц Ракоці прагне звільнення рідної Угорщини так само, як молодий панич – звільнення рідної Украйни… Ні, то не є велика провина.

– Але ж свого часу князь Ракоці втік до Московії! А як мене раптом спитають, чом я не поїхав разом із батьком?

– Молодий панич забуває, що Ференц Ракоці так само втік звідти до Франції… І загалом, чому син має всюди супроводжувати батька? Молодому паничеві краще удавати, нібито він виконує таємні доручення старого Ракоці, тож навпаки має перебувати не в тій країні, де на даний момент переховується князь. Зараз це Франція – отже, молодий панич може перебувати де завгодно, окрім Франції!

– Що ж, припустимо… – зітхнув Степан із полегшенням. – А кого мені назвати своєю матір'ю?

– Старий Моше над цим теж подумав.

– Як завжди, ти дуже передбачливий…

– Дякую, молодий паничу!

– Ну, то кого ж?

– Приміром, графиню Текелі.

– А графиня не протестуватиме?

– Ні. Жоден чоловік з роду Ракоці не брав собі жінку з роду Текелі.

– Ти певен?

– Здається, молодий панич не перший рік знає старого Моше. Знає, що він ніколи не бреше й усе перевіряє…

– Ну ти ж і пройдисвіт, мій ребе! – мимоволі зірвалося зі Степанового язика.

– Моше заприсягався пану сотнику всім святим, що ніколи й нізащо не полишить молодого панича у біді та в розпачі. То як же міг Моше піти з цього світу, покинувши молодого панича безпорадним?

– Старий пройдисвіт… – зітхнув Степан і почав тинятися по кімнаті, смикаючи себе за вуса та знов і знов обмізковуючи почуте. Нарешті переконався: кращого, мабуть, не придумати…

– Нехай молодий панич не хвилюється: якщо він зробить так, як порадив Моше, все буде гаразд! Молодий панич може назватися принцем Ракоці – це по-перше. По-друге, молодий панич придбає собі титул, а це ще одне ім'я. І по-третє, і в Голландії, й тут молодого панича знають як мого небожа Хаїма.

– А чи не занадто це? – Степан підозріло покосився на єврея.

– Не занадто. Якщо молодий панич представлятиметься у різних місцях під різними іменами, тоді той, хто почне з'ясовувати правду про молодого панича, змушений буде добре посушити собі мізки. Але правди він насамкінець не дізнається! Отак…

Степан нерозбірливо мугикнув.

– Молодий панич мусить зрозуміти: не так вже й важливо, як себе називати. Можна вигадати безліч імен – це все дурниця! Головне – гроші: якщо дзвінка монета не переводитиметься у кишенях молодого панича, на його походження ніхто не звертатиме особливої уваги.

– А про грошики подбають голландські купці…

– Так.

Степан деякий час дивився спідлоба на старого єврея, потім спитав:

– Послухай-но, ребе… якщо ти такий впевнений, що я маю мститися не своєму колишньому товаришеві, а саме російському імператору Петру… І якщо ти справді певен, що на те є Божа воля… Можливо, в тебе знайдеться декілька цінних порад, як саме здійснити цю помсту? Що цікавого угледів ти, перебуваючи у вищих світах?..

Старий Моше дивився на Степана впевнено та спокійно. І мовчки посміхався…

– Ваша милість так вважають?

– Звісно, юний мій друже. Звісно, що так!

Пауль сумно зітхнув.

– А от я… – юнак розгублено замовк.

– Юний мій друже, якщо ти мовчки зберігатимеш свої думки при собі, чим тоді зможу я тобі зарадити? – якомога м'якше запитав граф.

– Я не знаю, в чому полягає Божа воля відносно мене, – похмуро пробурмотів Пауль, відвернувшись від принца. – Мені хотілось би знати, коли Ви, Ваша милосте, зрозуміли своє істинне – тобто вище своє призначення?

І знов обличчя принца осяяла сніжно-чиста приязна посмішка, знов він повторив:

– Так-так, юний мій друже, ти на вірному шляху і маєш усі шанси піти дуже далеко…

Юнак вклонився, висловлюючи графові подяку. Проте все ж таки повторив:

– То коли ж Ваша милість зрозуміли Божу волю?

– А от це облиш, – не змінюючи виразу обличчя, сказав Великий Магістр.

– Гаразд, Ваша милосте, – покірно мовив Пауль.

– Юність нетерпляча, – зітхнув принц, – це її недолік.

– Повністю погоджуюся з Вашою милістю, – неохоче підтакнув юнак.

– А якщо погоджуєшся, то будь досконалим! Викоріни цей свій недолік, мій юний друже!

Пауль ще раз вклонився, цього разу мовчки.

– Втім, властива юності нестриманість минає надто швидко, як і сама юність, – граф знов зітхнув. – Свого часу мій Вчитель і мене навчав стриманості так само, як от я навчаю тебе зараз. Причому, кажучи відверто, тільки з часом я оцінив його мудрість, а попервах теж все поривався діяти, причому якнайшвидше! Бажано навіть – негайно. Нічого доброго з того не виходило, і я таки набив декілька ґуль, перш ніж перестав квапитись. Отакі справи, юний мій друже…

– Вашій милості легко говорити, – зітхнув Пауль. – Ваша милість прожили дві тисячі років, ба навіть більше, а от скільки мені відміряв Всевишній…

– Заспокойся: тобі Він відміряв часу достатньо, аби ти здійснив покладену