Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

інші злякалися й назвали Ту людину Машіахом! – преривчасто дихаючи, мовив Моше. – Здирали шкіру, вичавлювали по краплі усю кров, що є душею тіла, топтали кіньми та палили живцем, прирікали на найрізноманітніші муки – аби тільки нащадки Абрахама назвали Ту людину Машіахом. І все ж проти совісті та волі Всемогутнього йшли одиниці, а десятки, сотні, тисячі, ба навіть сотні тисяч помирали лютою смертю, тільки б не вимовити фатальних слів! Я ж розповідав…

Він натужно захрипів та на деякий час знесилено заплющив очі.

– Занадто ти впертий, дорогий мій ребе, – сумовито мовив Степан.

– Так, усі ми уперті. І нехай молодий панич не сподівається, що Моше без будь-якої загрози тортур, всього лише за тиждень до смерті вимовить фатальні слова!.. Ніколи, нізащо.

– За тиждень до смерті?! – здивувався Степан. – Ти впевнений?..

– Так – недарма ж Моше пообіцяв, що суперечки наші триватимуть недовго… А чом це дивує молодого панича?

– Бо ніхто не може знати майбутнього!

– Ніхто, так.

– Тоді…

– Ніхто із смертних. Але не людина – Всемогутній Га-Шем знає!

І перш ніж учень встиг щось заперечити, старий забуркотів:

– Ось у цьому й полягає різниця між нами. На відміну від молодого панича, Моше безперешкодно долає усі сто двадцять п'ять східців до Всемогутнього, й ніяка сила не зіштовхує його униз. Сьогодні Моше теж побував біля Нього і ясно почув голос, котрий мовив: «Лиш сім днів іще перебувати на землі тобі, потім назавжди повернешся до Мене й до прабатьків своїх – Абрахама, Іцхака та Якова-Ісроейля!» Опісля Моше побачив також дружину свою Мар'ям з нашим ненародженим сином: вони весело всміхались, махали руками та кликали: «За тиждень, за тиждень приходь! Чекаємо на тебе…»

Степан як стояв, так і впав на невеличкий ослінчик біля ліжка.

– Ну, так, так, – посміхнувся єврей. – Певна річ, молодий панич надто занепокоєний словами старого вчителя…

– Ще б пак! – процідив Степан крізь зуби.

– А чому? – запитання було цілком безневинне, проте Степан здригнувся, немов від дотику розпеченого заліза, але промовчав.

– Що ж, молодий панич мовчить, – іронічно мовив єврей, – тоді замість нього відповідатиме старий Моше: молодому паничеві боязко лишатись у цьому світі сам на сам з невідкритими ще вищими таємницями… і зі своїми страхами також.

Від сорому в Степана розшарілися навіть кінчики вух.

– Адже що б там не ставалось між нами, Моше ніколи не позбавляв молодого панича доброї поради. Приміром, коли десять років тому новообраний козацький гетьман Пилип Орлик зібрав шістнадцятитисячне військо, щоб воювати проти московитів, хто відмовив молодого панича від безумної ідеї приєднатись до походу?

– Але ж розпочалась та війна вдало! І попервах…

– Неважливо, як війна розпочинається, значно важливіше, як вона закінчується, еге ж, – посміхнувся єврей. – Та Моше каже про інше: хто попередив молодого панича, що бачив крах козацького походу, перебуваючи у вищих світах?..

– Так-так, пам'ятаю, – погодився Степан. – Саме того року я й зголосився нарешті брати в тебе уроки таємних наук, щоби побачити на власні очі вищі світи такими, як їх бачиш ти, ребе. – Він зітхнув і додав тихо: – Хоча після того, як минуло десять років, я так і не досяг результатів, яких давно досягнув ти…

– Моше попереджав: усе залежить виключно від самого молодого панича.

– Але ж!..

– Нехай молодий панич навчиться зосереджуватись на головному, а не відволікатися на другорядні дрібнички. Наприклад, молодий панич вперто домагається, щоб Моше почав називати Ту людину інакше – так, як подобається молодому паничеві. Це ж ніяк не головне…

– Ти помиляєшся, мій ребе!..

– Здається, молодий панич та Моше давно вже усе вирішили, та молодий панич знов і знов береться за своє. Є ще й значно серйозніші речі. Наприклад, у серці молодого панича ще й досі не вщухла спрага помсти. Ой-вей! Молодий панич давно вже не юнак, яким був колись, молодий панич давно змужнів, але й понині поводиться занадто нерозважливо…

– Ребе! Ну скільки можна, справді?..

– Можна стільки, скільки треба. Хоча все марно – бо молодому паничеві всього замало… Але нехай молодий панич погодиться: Моше завжди був йому добрим радником. От хоч би вдало почата, але ганебно провалена кампанія Пилипа Орлика…

– Так, мій ребе, саме ти відмовив мене тоді від моїх планів. І що?..

– Примусити імператора Петра відмовитись від претензій на Украйну – а на завершення битись разом з королем Карлом і трьома сотнями найвідданіших бійців проти двадцятитисячного османського війська! Ні, такий катастрофічний занепад означає одне: на те була воля Всемогутнього, тож іти проти неї – просто дурість. От Моше й не дозволив молодому паничеві…

– Але ж ти змусив мене поводитись так, нібито я – справжній боягуз!!! – не стерпів Степан.

– Ухилитись від участі у безнадійній війні – то не боягузтво, а лише розсудливість.

– Е-е-ет, брехня! – Степан сумовито зітхнув. – Ти, ребе, звісно, дуже розумний, та звитяжну козацьку душу тобі не зрозуміти. Бо ти належиш до племені боягузів.

– Хіба ж?.. – здивувався старий Моше.

– Так.

– Ти певен?

– Пробач, мій ребе, – певен! Нехай це тобі й дуже неприємно…

Степан гадав, що старий єврей образиться на його слова. Втім, Моше лиш загадково посміхнувся й попросив:

– Чи може молодий панич зробити таку ласку й зазирнути своєму ребе у вічі?

– Знов твої витівки!..

– Невже молодому паничеві то важко?

– Ні… Мабуть, що ні.

– Тоді нехай буде так.

Степан неохоче нахилився над Моше й почав вдивлятись у його потьмянілі сірі очі…

* * *

– А я кажу: всі ви – боягузи! Жалюгідні боягузи!!!

Могутній велетень здійняв високо над головою списа, бронзове вістря якого сліпучо сяйнуло на сонці, а потім так гупнув ратищем об кам'янисту землю,