Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
Майнув на яскравому сонці край блакитного хітона, розлетілось і зникло під хустиною хвилясте каштанове волосся – й замість сонного струмочка Степан побачив свіжозорану, щойно засіяну пшеницею чорну ріллю, фігури селян, що майоріли десь на протилежному кінці широкого, від небокраю до небокраю лану. У недосяжній блакиті неба змагались у співочій майстерності жайворонки, а над далекою, майже нерозрізненною звідси дорогою здіймалася курява – мабуть, то їхали чумацькі вози…
– Ваша правда, Ребе.
Від щемливої туги в Степана сіпнулись губи, почало пощипувати очі. Він шанобливо вклонився, насправді намагаючись у тому поклоні приховати обличчя від Ісуса. Хоча й розумів повну безглуздість цього: Христос все одно бачить не тільки вираз потупленого додолу обличчя, а значно більше – стан людського серця й думки у ньому! Інакше б Він не розмотав Степанові під ноги свіжозораний чорнозем… Не огорнув би його такими знайомими пахощами, що нагадували про недосяжно-далекий рідний дім.
– Якщо правда Моя, чом тоді твої вуста постійно кажуть неправду? І кому?.. Мені!
– Ваша правда, Ребе, – знов пробурмотів Степан.
– Так, правда Моя. Але мовили це вуста людські, вуста твої. Лише вуста – чомусь не серце.
У Христових словах не було жодного осуду, навіть натяку на осуд – тільки сум, тільки глибокий до нескінченності тужливий жаль.
– Здається, мова вуст і мова серця для тебе, чоловіче, – то є дві різні речі. Так було, так є. Либонь, так і буде завжди.
Із цими словами Христос відвернувся та почав пильно вдивлятись у бік, де здіймалася до неба курява. Степан зніяковів. Більш за все на світі йому хотілося впасти перед Господом на коліна і благати про прощення за те, що він такий мізерний, нікчемний, брехливий…
– Ні-ні, облиш, – заспокоїв його Ісус, навіть не повернувшись до розгубленого співбесідника. – Я пробачив тобі всі гріхи дуже давно. Усе й відразу. І майбутні теж. А отже, і твою малесеньку брехню.
Степан стулив губи, так і не сказавши геть нічого. Та й що тут скажеш, коли Він читає в людському серці швидше, ніж грамотій у відкритій книзі…
– Ти, чоловіче, все ніяк не збагнеш, що не Мені робиш боляче, не Мене караєш додатковим стражданням, а себе й лише себе! От за це тебе справді шкода.
– І це правда, Боже мій…
– Ну от, знов! – пробита цвяхом Ісусова десниця потягнулась до ремінця на чолі. – Коли ти нарешті припиниш називати Мене Богом? Ой, народи, народи земні… Я та Га-Шем єдині, Ми є одним цілим – але ж Я все-таки не Га-Шем! Інакше б Його пречисте світло умить би спопелило тебе…
– Не треба, не треба!
Степан напружився, готуючись продемонструвати повне розуміння такого нового для нього поняття, як «Господь – мій щит». Утім, Ісус єдиним жестом зупинив слова, готові зірватися з його язика:
– Кажу тобі, чоловіче: мова вуст і мова серця для тебе – речі різні. Тож нехай вуста твої запам'ятають: Машіах[18], Месія, Христос, Син Божий – але не Бог, не Га-Шем, не Адонай.
І ще раз повторив, немов старенький викладач Закону Божого у Києво-Могилянській академії:
– Машіах, Месія, Христос, Син Божий – але не Бог, не Га-Шем, не Адонай. У крайньому разі, Господь. Але годі вправлятися у мовних тонкощах. Поглянь-но краще о-о-он туди, чоловіче!..
Христос вказав на далеку дорогу. Туди, де здіймалась курява. Тепер Степан ясно розгледів тих, хто їхав.
І ніякі не чумаки то були, а дюжини три вершників у дуже знайомих, давно ненависних мундирах…
– О Господи! Поясни мені, чом вони повсякчас з'являються у моєму світі?! – простогнав Степан, скрегочучи зубами від жорстокого розчарування.
– Бо кожному – своє, – мовив Ісус спокійно, без жодної тіні роздратування чи насмішки. – Я прагну миру глибокого, найглибшого з можливих, тож там, куди йду Я і веду за Собою інших, панує шалом. Зате у твоєму людському серці, чоловіче, жодного місця для миру немає. Ти мрієш тільки про день і час, коли тобі випаде нагода знов зчепитися з ворогом у смертельному двобої. То чого ж ти хочеш, чоловіче? Будь ласка, твої вороги – до твоїх же послуг!
Зараз Степан спілкувався не із земним наставником Моше, сином Берка, а із самим Ісусом Христом, та попри це більше не міг слухати Його уважно: бо тепер серце до краю сповнилось ненавистю та праведним лютим гнівом. Тільки ненавистю й лютим гнівом…
Бо там, серед цих людей, їхав головний його ворог!
І ті, кому він служив!
Вороги, довкола вже самі вороги!..
– Люди, люди… Чом ви не розумієте простих очевидних речей?
Але цих сумних слів Ісуса він вже зовсім не чув…
Натомість сталося те, що й мало статися. Те саме, чим неодноразово закінчувались миролюбні Степанові бесіди з Господом: він не зміг утриматись і почав каменем провалюватися в нижчі світи. Образ Христа враз затягнувся в'язким імлистим киселем, що з кожною миттю уповільнював рухи.
А баритися між тим не доводилось, бо з усіх боків (і навіть, здається, зверху та знизу!) на нього мчали вовками, летіли круками, неслися яструбами усі вороги, яких він тільки зустрічав у земному житті, – причому саме їм в'язкий кисіль чомусь анітрохи не заважав – тільки Степанові! Вороги були добряче озброєні, вони шаленіли від люті та дуріли від перспективи легкої перемоги…
Та Степан теж не барився: в його руках знов-таки самі по собі виникли крива шабля й довгий спис (були б іще дві руки – вихопив би з-за широкого поясу пару пістолів). Тож долаючи в'язкий кисіль, Степан раз за разом відбивав
