Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– Нумо, зас. нці, кому там набридло його мерзенне життя?! Хто хоче померти від руки такого уславленого воїна, як я?! Нумо виходь!!!
Оскільки знов ніхто не вийшов, зухвалець проревів:
– Обіцяю довго не мучити: я всього лише зламаю хребта, а потім скручу в'язи! Оцими руками – навіть без зброї!!!
Розчепіривши пальці, він продемонстрував руки, якими збирався ламати хребта та скручувати в'язи. Потім стиснув кулаки, стукнув себе у груди так, що нашиті на шкіряну сорочку надраєні мідні пластини зігнулись від удару, та вже вкотре зухвало розреготався, промовляючи:
– Ну от, що я казав?! Ніхто з вас, боягузів, не захоче обезсмертити навіки своє ім'я, загинувши від…
Як раптом зовсім не воїн – усміхнений молодий вівчар – вийшов і став перед шеренгою. Перелякані воїни загомоніли:
– Давиде, куди?!
– Назад, вівчаре!
– Не будь дурником!
– Ти що, з глузду з'їхав?!
– Він же удвічі вищий!
– Він же наймогутніший з них!
– Він же тебе одним мізинцем!
– Це тобі не вовків відганяти – це справжня битва!
– Битва на смерть!
– Боротьба без правил!..
Та юнак лише посміхнувся й кинув через плече:
– Без правил – то без правил. Не вчіть мене, як…
Та наступної ж миті усе перекрив басистий могутній рик, немов ревіння великої сигнальної сурми:
– Що-о-о?! Либонь, ти насміхаєшся наді мною, комашко?! Та я ж тебе!.. Я тебе!..
– Ні – це я тебе!.. – дзвінко вигукнув юнак. І оскільки його слів ніхто не очікував, обидві ворогуючі армії так і вибухнули реготом… Хоча, якщо чесно, всім було не до сміху. Адже питання стояло руба: або ісроейлім[19] – або пелештим![20] Але кому було зовсім не смішно, то це воїну-велетню. Поведінка вівчара розлютила його страшенно і він загорлав:
– Та я тебе навпіл розірву!!!
Велетень побіг до юнака. Від його могутніх широких кроків-стрибків загула земля. Ісроейлім затамували подих, перелякано очікуючи неминучої смерті їхнього самозваного «поєдинщика». Велетень усе ближче, ближче… Ось останній стрибок: зараз він схопить зухвальця!..
Та в останню мить вівчар кинувся на землю, вертлявим дрейдлом[21] відкотився убік. А коли схопився на ноги, всі побачили, що у його лівій руці з'явився невеличкий, з куряче яйце камінець (мабуть, вхопив при падінні), а у правій – праща, швидко видобута з-під туніки. Доки велетень озирався та кліпав очима, не в змозі збагнути, куди подівся зухвалець, юнак вклав каменя до пращі й декількома рухами розкрутив над головою. Почувши за спиною свист пращі, велетень озирнувся…
І під перелякані зойки пелештимського війська з силою випущений камінь вцілив йому точно проміж очей…
* * *– Ну, то Моше належить до племені боягузів?
– Облиш!
Степан буквально відскочив від старого ребе, затулив очі рукою й з-під рукава пробурмотів:
– То було давно, дуже давно. Відтоді уся ваша сміливість виродилась, залишилась сама тільки хитрість.
– Чом молодий панич так вважає?
– Бо Давид просто обдурив велетня Голіафа.
– Тоді було єдине правило: битися на смерть і без правил!
– Ну, не знаю… – Степан нарешті опустив руку й мовив: – Тільки одне поясни мені, будь ласка: до чого тут я, навіщо ти нагадав мені про той поєдинок?
– Бо Га-Шем хоче, щоби Московська імперія була розбита спочатку на іншому терені.
– Як це? – не зрозумів Степан. – Філістимляни билися з вашим племенем, отже, це була війна…
– Ой-вей! Молодий панич так і не зрозумів, що велетня-пелештимлянина майбутній цар наш Давид переміг спочатку духовно, а вже потім фізично! Він, нетренований для війни юнак-вівчар, спочатку не злякався стати на двобій проти дужого ворожого солдата – і от коли він виявив силу свого духу, Га-Шем дарував йому перемогу.
– Якщо навіть так, то завдяки тобі й тільки тобі, ребе, я вже виявив слабкість духу, не приєднавшись до війська Пилипа Орлика. Отже, виходячи з твоїх власних слів, відтепер моя помста не буде успішною.
– Зовсім ні: ухилитись від небезпеки…
– Давид не ухилявся від бою з Голіафом!
– Благословенний юнак Давид був наймужнішим в усьому війську ісроейлім, але попри те він не очолив це військо! Хіба ж ні?..
І поки Степан обмірковував почуте, єврей мовив:
– Нехай молодий панич зрозуміє: безоглядний вияв доблесті у будь-який момент, незалежно від місця й обставин, – то є дурість. Для вияву кожної душевної якості існують свої місце й час. Хоробрість та звитяга доречні на війні, любов та щиросердість – у сім'ї, кмітливість та спритність – на службі в господаря…
– Хитрун ти, ребе, ой хитрун! – лише зітхнув Степан.
– Скільки можна повторювати молодому паничеві: від хитрості до істинної мудрості дуже далеко… Якби десять років тому молодий панич вгрузнув в авантюру Пилипа Орлика, цікаво, що б з ним сталося зараз? Не кажучи про те, що старі товариші – колишні сердюки померлого гетьмана Мазепи – одразу могли б засудити його за ту давню зраду… А так молодий панич живий, здоровий, набрався від старого ребе Моше розуму й має повні кишені грошей.
– Але ж справа наша програна!.. – у розпачі вигукнув Степан.
– Невтомна рука молодого панича й одна-єдина зайва шабля нічого б самі по собі не вирішили. Авантюра гетьмана Орлика закінчилась би катастрофою навіть за участі молодого панича, як закінчилась катастрофою і без його участі. Тепер же Франція відмовилась від союзу зі Швецією, хоча потайки надає притулок ворогам Московії. Польща стрімко
