Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

Заперечити бодай щось було важко. Відчуваючи це, ребе вирішив поставити у суперечці крапку:

– Отже, молодому паничеві корисно мати поруч старого Моше! Бо з Моше можна сперечатися, думки Моше можна ігнорувати, але зрештою все-таки переконуватись у правоті вірного Моше…

– Либонь, я просто перейняв упертість від тебе, мій ребе, – зітхнув Степан.

– Ні-ні, – старий хитрун погрозив йому пальцем. – Моше впертий, як а'їд[22], а молодий панич – як а'гой.[23]

Різниця ж між нашою впертістю та, що молодий панич ігнорує Всемогутнього, а Моше не зробить цього нізащо в світі.

– Та що ти таке кажеш, мій ребе?! – здивувався Степан. – Оце я та й раптом Бога ігнорую?! Ти просив мене згадати дещо – отже, і ти теж пригадай: здається, це саме в тебе язик не повертається назвати Христа по імені й нарешті визнати Його Богом!

– Бо Той чоловік – не Га-Шем!

І чомусь перед Степановими очима вмить постала картина з сьогоднішніх видінь, а чистий мов струмок голос нагадав: «Машіах, Месія, Христос, Син Божий – але не Бог, не Га-Шем, не Адонай. У крайньому разі, Господь…»

– Ну… не знаю, не знаю, – пробурмотів він розгублено.

– Нехай молодий панич зрозуміє: різниця наша не тільки у впертості. Ось інша відмінність: серце Моше давно очистилось від зайвих почуттів, а серце молодого панича й досі переповнюють гордість та жага помсти! Вона поглинає усе – навіть любов молодого панича до Бога! Оце більш за все інше заважає молодому паничеві досягти нарешті істинної мудрості.

Степанові хотілося сказати у відповідь дуже й дуже багато: що після принизливої поразки козаків у битві, яку тепер називали Полтавською, після неодноразово пережитого сорому за власну ганебну поведінку на полі бою в його душі ніякої гордості не лишилося; що якби в його душі й досі збереглась бодай краплиночка гордості, він називав би старого як і раніше – Мошком, а не з нинішньою повагою – ребе Моше; що про будь-яку помсту ворогам він давно вже не мріє – ну, хіба у мареннях, перебуваючи у вищих світах… але хто ж серйозно рахується з примарами; що найлютіший його ворог Іван Богданович давно вже недосяжний і для нього, і для його помсти – бо давно здобув милість у московитів та, либонь, переселився жити у їхню Московію; що…

Втім, старий не дав сказати Степанові ані слова, бо заговорив сам:

– Уже десять років Моше навчає молодого панича древніх премудрощів – але молодий панич мало чого навчився. І не дивно: бо щоб опанувати кабалу всім серцем, треба звільнити його від решти бажань. Та серце молодого панича й досі переповнене прагненням помсти! Як же молодий панич хотів подолати усі сто двадцять п'ять сходинок до трону Адоная?.. Це неможливо, ніяк неможливо.

– Неможливо?! – обурився Степан.

– Старий Моше весь час наполягав, щоби молодий панич пробачив своєму ворогу давню образу, як того вимагає від молодого панича проповідь Тієї людини. І щоб більше не мислив про помсту.

– І ти, старий прозорливцю, не міг передбачити, що я не забуду…

– Старий Моше завжди це знав, – безбарвним голосом мовив ребе.

– Тобто?..

– Моше завжди знав, що молодий панич ніколи й нізащо у світі не відмовиться від планів помсти. Бо а'гой не зможе підкоритися волі Всемогутнього всупереч власній волі.

– То ти свідомо підманув мене!..

Все ж таки Степан втримався від того, щоб додати «негідний брехун». Та відчувши певну недомовленість, єврей сумно зітхнув.

– Моше ніколи не піддурював молодого панича. Він обіцяв навчити його таємної науки, от і навчив. І хіба Моше винен, що молодий панич і досі бажає помститися, а не проторувати шлях до ніг Всемогутнього?..

– Але…

– Дванадцять років тому молодий панич геть зневірився, бо втратив усе, що любив, і всіх, кого любив. Молодий панич навіть ладен був накласти на себе руки – хіба ні?

Тьмяні сірі очі старого несподівано звузились і спалахнули дивним внутрішнім світлом, під впливом якого Степан миттю знітився й неохоче пробубонів:

– Так…

– Батькові молодого панича Моше заприсягався усім святим, що не кине єдиного його сина у біді, що не дозволить померти наглою смертю. Чи говорив про це Моше молодому паничеві?

– Так.

– То що мусив робити Моше: наповнити спустошену душу молодого панича щирим прагненням жити, поступово відволікаючи всю його увагу на таємну науку, яку він не здолав би ніколи в житті, – чи лишити на поталу лихим думкам про самогубство?

Степан мовчав.

– Нехай молодий панич відповість!

– Ну, гаразд, – неохоче погодився Степан, – припустимо, ти як завжди маєш рацію, мій дорогий ребе. Але скажи, мудрагелю: що ж робити мені тепер?

– Жити, – хитро посміхнувся Моше. – Тільки жити. Іншого євреї не навчатимуть нікого й ніколи. Улюблений всіма а'їдами тост проголошує: «Лехаїм!..[24]»

– Як мені жити з марною спрагою помсти у серці?! Як, старий?! Ти невдовзі підеш у кращий світ, а я лишатимусь тут… сам по собі…

– То треба позбутися спустошливої спраги.

– Це можливо лише…

– …лише помстившись реальним ворогам насправді, а не подумки, – спокійно завершив Моше.

– Але ж…

– Може, молодий панич боїться, що це остаточно розлучить його із Всемогутнім? Що після того душа молодого панича буде приречена на пекло? Ой-вей, цього слід було чекати від а'гоя! – і старий процитував: – «А Я кажу вам: не чини спротиву злому…»

– А якщо навіть так?! – відчайдушно скрикнув Степан.