Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– Що ж, із задоволенням зроблю вам таку приємність, мій графе… Даруйте – шевальє д'Орлі!
– Ні-ні: просто шевальє Орлик! Григорій Орлик, якщо хочете.
– Як-як? Гри-гор Ор-лік?.. – Гість старанно, по складах вимовляв це ім'я… як і належить іноземцеві.
– Ні-ні, графе: Гри-го-рій Ор-лик.
– Гри-го-рій Ор-лик, – старанно повторив гість, для правдоподібності все-таки зробивши наголос на останньому складі прізвища.
– Ну, нехай хоч би так… А батька мого звуть по-справжньому: Пилип Орлик.
– Пі-ліп Ор-лі… Ор-лик?..
– Ні, ім'я в нас… у козацької нації, як називає це месьє Вольтер, вимовляється по-іншому: не Пі-ліп, а Пи-лип.
– Пи-лип Ор-лік… Ор-лик?
– Так. Дуже тішусь тим, що нарешті почув з вуст іноземця наші козацькі імена.
– Я теж дуже радий, шевальє Гри-го-рій Ор-лик, дуже радий! – життєрадісно скрикнув гість і додав так само життєрадісно: – Знаєте, після цього вашого мовного уроку я вже й себе відчуваю бодай трішечки приналежним до вашого дивного народу.
– Я теж дуже щасливий від цього, – трохи прохолодно мовив шевальє. І гість потішився цими прохолодними нотками у його голосі: ні, все-таки нічого він не зрозумів…
От і добре. Нехай буде так.
Достатньою мірою задоволені враженнями від першого знайомства, господар та гість увійшли до палацу крізь парадні двері, завбачливо прочинені двома лакеями.
* * *Дзвінко дзенькнули карафи, й вино потекло до високих келихів з богемського скла, доки не заповнило їх по самісінькі вінця. Виконавши свою роботу, служники відступили на крок і завмерли позаду стільців господаря та його гостя.
– Ваше здоров'я, шановний графе Сен-Жермен!
– Ваше здоров'я, дорогий шевальє Орлик!
Повільно, аби просмажувати чудовий букет, господар випив келих до дна. Зате гість зробив один-єдиний ковток та одразу ж поставив недопитий келих на стіл.
– Хіба вам не сподобалось вино, графе? – мовив шевальє Орлик розчарованим тоном.
– Навпаки: воно просто чудове.
– Найкраще, що зберегається в моєму палаці саме для найдорожчих гостей. А ви для мене не просто дорогий гість, а двічі дорогий.
– Чому так?..
– Оскільки ви, по-перше, друг дуже й дуже шанованого мною месьє Вольтера, а по-друге – бо спеціально прибули сюди, аби докладніше ознайомитися з історією козацтва.
– О, так – вашої дивної нації…
– Так от, шановний мій графе, маю зауважити, що справжні козаки кажуть: коли п'ють за чиєсь здоров'я, випивають чарку до дна. Інакше, мовляв, рештки, що лишаються на дні чарки після побажань здоров'я, – це міра хвороб, яка впаде на того, за кого виголошено тост. Ці стіни є свідком, що я не брешу!
І шевальє зробив широкий жест рукою.
– Дорогий месьє Орлик, повірте, я жодним чином не бажаю вам ані хвороб, ані нещасть…
– Вірю, графе.
– Мені дуже подобається і ця ваша вітальня, і весь ваш замок. Бо, чесно кажучи, я трохи побоювався, що всередині ви поналіплювали, знаєте, оцих витребеньок… як, знаєте, модно робити зараз у Парижі, особливо при королівському дворі…
– Це в нас називається рокайль.[27]
– Так-так, шевальє… Отже, мені все тут подобається, а найбільше – сам господар, котрий так шанобливо ставиться до своїх коренів… до цієї дивної нації…
– Дякую, графе! Але…
– Але, дорогий шевальє, я давно вже обрав один-єдиний девіз, яким керуюсь за будь-яким столом: помірність і ще раз помірність – тоді довго житимеш! А тому…
– Але ж, шановний графе!..
– А тому давайте знов піднімемо келихи й цього разу вип'ємо за вашу дивну націю – за козаків!
– О-о-о, дякую, графе, красно дякую!
– Мені дуже незручно, що не маю можливості дотримуватись ваших козацьких звичаїв, шевальє… проте нехай у моєму келихі лишиться цього чудового вина якнайменше.
– Дякую, графе! За козаків!
– Так, за незвичайну козацьку націю.
Шевальє Орлик підхопив келиха, якого хутко наповнив вправний служник, і знов випив. Потім почав спостерігати, як худорлявий граф Сен-Жермен вправно відрізає манюсінькі шматочки білого курячого м'яса, наколює кожен на виделку та ковтає, добре пережовуючи. Їсть зовсім потрошку, немовби дзьобає. І час від часу позирає на господаря сірими, з легкою прозеленню очима.
– Ризикую видатись неввічливим, дорогий графе…
– Ні-ні, що ви!
– Мене дивує, як при подібній дієті вам вдається так довго зберігати чудову фізичну форму…
– Що саме вас дивує, шевальє: моя фізична форма або той час, про який ви згадали?
– І те, й інше. Адже на вигляд я в жодному разі не дав би вам більше тридцяти п'яти… Між тим, мені самому невдовзі виповниться тридцять три. Отже, ви виглядаєте як мій одноліток.
– Ну то й що?
– Але ж подейкують, нібито ви живете довше, значно довше… Може, двісті років… а може, й усі п'ять сотень віків?!
– Невже ви вірите пліткам, люб'язний шевальє?
– Звісно, ні! Зокрема тому, що у такому разі ви аж ніяк не можете бути принцем Ракоці, сином Ференца Ракоці Угорського, – а я нізащо не дозволю собі ображати сумнівами та підозрами у нещирості такого поважного гостя… двічі поважного, як от ви.
– Ну, то й ігноруйте собі чутки!
– Але ж диму без вогню не буває, і я мушу бодай брати їх до уваги… Тож ви все-таки старіш за мене, так?
Гість на мить відірвав погляд від тарілки з курятиною, приязно всміхнувся:
– Так, ваша правда, шевальє. Вік Христа для мене минув уже давненько.
– Але ж виглядаєте ви…
