Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

Справді, господар палацу та його гість розвоювались не на жарт. Приводом для палкої суперечки стали не твори Цицерона, Плутарха чи Еразма Роттердамського – улюблених авторів шевальє Орлика, – а духовна спадщина флорентійця Ніколо Макіавеллі. Виявляється, саме її, а понад усе – твір «Il Principe»[29] – дуже цінував покійний козацький гетьман Іван Мазепа, якого гість вперто називав Жаном Мазьєпою.

До речі, от дивина! Перебуваючи в гостях у шевальє, Сен-Жермен все-таки навчився вірно й абсолютно без жодного акценту вимовляти козацькі прізвища Орлик, Герцик, Хмельницький, Наливайко, Дорошенко, Богун, українські імена. Навіть Петро Конашевич-Сагайдачний вже міг виговорити! І при цьому ніяк не позбувся звички називати гетьмана Мазепу – Жаном, що просто спантеличувало шевальє Орлика.

Утім, зараз йшлося не про ім'я чи титул, а про переконання давно спочилого у Бозі козацького лідера. І якщо шевальє Орлик вважав, що провіднику нації видніше, яких принципів дотримуватись – тим паче, у надзвичайній ситуації або у вирішальний для країни час, – то граф Сен-Жермен різко заперечував: мовляв, нерозбірливо вдаючись до будь-яких методів об'єднання, а потім збереження єдності держави, державу як таку неможливо зберегти у принципі. Мовляв, рано чи пізно вищі сили пригадають злочини, здійснені тиранами на шляху до влади, і тоді кров жертв віділлється тиранам стократно. А якщо правителі на той час вже зійдуть до могили – помста наздожене їхніх нащадків. Ба навіть цілу державу, заради якої все затівалось.

– Шановний графе, я у захваті від нашого знайомства та ваших незліченних чеснот, – мовив нарешті шевальє Орлик, – проте тут не можу погодитися з вами ну ніяк!

– Чому, дорогий шевальє? – здивувався Сен-Жермен.

– Оскільки в такому разі світова історія не побачила би жодної пристойної за розмірами імперії – от чому! Ми не знали б ні про Давню Грецію, ні про Давній Рим, ні про Візантію, ні про велич Арабського халіфату, ані про завоювання грізних моголів.

– Але ж…

– Та візьміть от хоч би імперію Російську, котра ще три десятки років тому іменувалась Московщиною. Власне, на рубежі віків Петро Перший назвався імператором зовсім недарма: у нього просто вистачило духу сказати світові правду, бо самодержавну імперію почали вибудовувати задовго до нього московські царі, розсуваючи кордони держави на швніч та схід. А загарбання Гетьманщини поклало край приборканню і нашої багатостраждальної землі, яка відтоді теж опинилась під владою Москви, точніше – тепер уже Санкт-Петербурга. Відтоді Украйна припинила існування як держава, зате Російська імперія щороку тільки міцніє.

– Але ж хіба деякі характерні риси десятиліття, що минуло після смерті Петра, не дають уяви про жахливе майбутнє цієї імперії?

– Ви маєте на увазі новітню смугу неспокою?

– Так. Причому, шевальє, зверніть увагу: удари долі, що падають бозна-звідки, вражають не тільки нащадків імператора Петра, але і його найближчих сподвижників. Хіба це не дивина?

– Невже ви станете стверджувати, що наближається крах імперії…

Шевальє Орлик навіть скептичну посмішку заготував на випадок ствердної відповіді графа, проте Сен-Жермен несподівано мовив:

– А от це, любий шевальє, залежить вже не стільки від кривавих неправедних правителів, як від інших людей. І насамперед від козаків.

– Як це?! – Орлик був щиро і (чого там приховувати!) неприємно здивований.

– А так: коли гнів Божий виливається на голови поневолювачів, хіба це не знак для скривджених, що настає час помсти?

– Тобто, шановний графе, ви натякаєте, що саме зараз…

– Зараз, шевальє, саме зараз!

– А якщо ні…

– От тоді вже не скоро: може, через сотню років – а може, вже й не через одне століття. Тільки в жодному разі не треба повторювати гнобителів. Треба по можливості зберігати руки чистими від крові праведників, а душу – від підлості, брехні та зради.

– Вам не здається, графе, що ви суперечите собі самому?

– Тобто?

– Адже перемогти слабкого супротивника – честі мало! А якщо імперія заслабла…

– Люб'язний мій шевальє, я недарма звернув вашу увагу на Божий гнів… Отже, не люди, а насамперед Господь відбирає сили в супостата, щоби пригноблені перемогли його. А відтак, на подібну перемогу є Божа воля. Тому все залежить від того, чи зуміють люди реалізувати вищу волю.

– Чи можна ваші слова застосовувати до Російської імперії? Тобто до тронних нащадків Петра Першого та козаків у вигнанні?

– Цілком і повністю.

– Гадаєте, зараз настав час завдати імперії рішучого удару?

– А ви хіба іншої думки, шевальє?..

Орлик деякий час уважно придивлявся до Сен-Жермена, потім обережно мовив:

– Що ж, графе, маєте рацію. П'ять років тому, невдовзі по смерті юного імператора Петра Другого, я недарма відвідав Стамбул…

– Де ваш товариш дитинства Каплан-Гірей обіцяв повну підтримку вашим планам?

– Укотре вражений вашою обізнаністю, шановний графе!

– Дякую…

– А два роки тому наш король Луї недарма виділив мільйон флоринів на польську справу, в результаті чого на тамтешній трон тимчасово повернувся його тесть – король Станіслав.

– Так-так, шевальє, я дещо чув про вашу участь і у цій справі… нехай вона й завершилась невдало.

Сен-Жермен наблизився до невеличкого, інкрустованого слоновою кісткою столика посеред кімнати й почав уважно оглядати покладений там жіночий портрет, оздоблений самоцвітами. Орлик посміхнувся:

– Так, шановний графе, це той самий особистий дарунок королеви – маленька ознака її глибокої вдячності за участь у долі її батька.

– Знаю, шевальє, знаю.

– Невже особисто від її величності?!

– Так, від неї.

– А чи є у світі такі речі, про які ви, шановний графе, не відаєте?

– Є, але зовсім небагато.

Сен-Жермен знов повернувся до співбесідника, всівся у глибоке зручне крісло біля вікна й мовив:

– Що ж