Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– Якби в мене на голові був капелюх, то я б із задоволенням зняв його на знак пошани перед вами, графе! А так лише схиляю голову перед тим, талант якого за певних обставин міг би вважати рівним своєму таланту… якщо не більшим, – Орлик шанобливо вклонився.
– Не перебільшуйте, шевальє, не треба, – зітхнув Сен-Жермен. – Ви наважилися з'явитись у тих місцях, де вас могли упізнати. А от я не можу собі цього дозволити… Але ми відволіклись від теми, тож давайте повернімось до козацької нації та Російської імперії. Як на мене, шевальє, ваші слова не надто обнадійливі.
– Чому вам так здається?
– Не здається, шевальє: річ у тім, що я в цьому щиро впевнений.
– Невже?..
– Так. Зі сказаного мною та підтвердженого вами поки що вимальовується наступна тактика дій: створити чи відродити – називайте як завгодно! – коалщію Франції, Османської імперії, Швеції та Польщі, додати ще козаків у вигнанні та всіма об'єднаними силами вдарити по Російській імперії. Для остаточної реалізації такого плану вам лишається тільки відвідати Стокгольм… Ризикну припустити, що це ви зробите найближчим часом.
– Знаєте, любий графе… не хотів би я мати вас своїм ворогом! – щиро зізнався Орлик.
– Тож дякуйте Богові, що маєте у моїй скромній персоні щирого друга козацької нації, – так само серйозно запевнив Сен-Жермен. – І як щирий друг, звертаю вашу увагу от на що: ви дещо прорахувались.
– Ніяк не збагну, в чому ж той прорахунок?
– У тому, що мститися імперії має не коалщія, а безпосередньо скривджені – тобто самі лише козаки!
– Але ж!..
– Будь ласка, шевальє, вислухайте мене уважно, як щирого друга!
– Перепрошую…
– Так от, згуртуватись і нанести рішучого удару мають насамперед вигнанці, а не хтось інший. Під час наших бесід ви неодноразово зізнавалися, що вашу націю роздирають найрізноманітніші суперечки. Це погана ознака: бо хто роз'єднаний, тому важко воювати проти ослабленого, але все ще згуртованого, внутрішньо монолітного ворога.
– Ось тому для підтримки козацького повстання і потрібна коаліція декількох країн!
– Обережно, друже, обережно: своїми діями по створенню коаліції ви втягуєте в орбіту помсти правителів щонайменше чотирьох країн – Франції, Османської імперії, Швеції та Польщі. Отже, якщо помста, а через неї й Божа воля не здійсняться, від цього постраждають усі ці правителі або їхні нащадки! Або навіть усі народи…
Орлик деякий час мовчки дивився на гостя, потім спитав:
– Ви серйозно чи жартома? Чи, може, перевіряєте мене?..
– Я серйозний, любий шевальє. Серйозний, як ніколи.
– Щось слабко у таке віриться, – господар відкинувся у своєму кріслі й заплющив очі.
– Крім того, шевальє, де гарантії, що, позбувшись нав'язливої опіки Російської імперії, ваша козацька Украйна не опиниться у сфері інтересів котроїсь із чотирьох згаданих держав? Наприклад, Османської імперії або тієї самої Польщі…
– Ви натякаєте на те, що Богдан Хмельницький колись шукав військового союзу з Московщиною проти Польщі, а знайшов лише майбутню неволю?
– Саме так.
– Що ж, графе, мушу визнати: ця загроза значно реальніша…
– Тому запитую вже вкотре: чи самі козаки готові до повстання? Чи повстануть вони одночасно у Кримській Січі, Гетьманщині, Підляшші – на всіх цих територіях? Чи готова ваша нація боротись, навіть якщо ви дізнаєтесь, що вашу боротьбу ніхто не підтримає?! Ось якої відповіді я домагаюсь від вас, дорогий шевальє!..
– Можу сказати одне-єдине: і у Кримській Січі, і в Гетьманщині люди й досі пам'ятають і шанують мого батька, шляхетного гетьмана Пилипа Орлика.
– Але ж чи добра пам'ять переважить солодке забуття рабства? Що обиратимуть люди: небезпеку боротьби за визволення – чи добрі імперські закони, котрі завтра можуть змінитись законами поганими?
Господар лише руками розвів.
– От саме про це я й кажу, – сумно зітхнув гість. – Побачимо…
* * *– Шановний графе, ви не повірите, як шкода, що король терміново викликає мене до Парижа!
– Так-так, дорогий шевальє, дуже шкода…
– Ми багато про що говорили, але тепер здається, що значно більше лишилось недомовленого.
– Ну, що поробиш, дорогий шевальє: така вже річ – королівська служба!.. Зате тиждень, проведений у палаці Орлі, я із величезним задоволенням згадуватиму все життя.
– Так само і я ніколи не забуду візиту принца Ракоці, котрий все ж таки швидше скидається… щиро перепрошую, графе… на «людину нізвідкіля». – І щоб слова його не були сприйняті як образа, Орлик схилився у глибокому поклоні, додавши: – Прийміть, ваша світлосте, глибоке шанування графа де Лазіскі!
– Найкмітливішого шпигуна сучасної Європи!.. – в тон йому відповів Сен-Жермен, теж вклоняючись.
Вони наблизились до карети, готової до подорожі.
– Чи будете найближчим часом у Парижі, шановний графе?
– На жаль, дорогий шевальє, справи ордену розенкрейцерів вимагають моєї присутності зовсім в іншому місці.
– Шкода, графе, шкода… Двері мого паризького дому завжди прочинені перед вами, – господар подумав і додав: – Я б із задоволенням… Тим паче, мою карету подадуть за пару годин…
– Ні-ні, шевальє! Вас викликає король, на мене чекають справи ордену – отже, нині наші шляхи розходяться на різні боки. А тому не треба опиратись долі…
– Все-таки ви жахливий фаталіст, шановний графе.
– Не в тому річ. Просто я бачив у житті більше вашого…
– За ту саму сотню чи тисячу років?..
На цей раз Сен-Жермен не посміхнувся, не пожартував у відповідь, а мовив тихо:
– Чи бажаєте вислухати мою прощальну пораду, любий шевальє?
– Так, прошу.
– Отже, колись давно… може, чверть століття тому, а може, й
