Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– І все-таки, Ваша Величносте, чому саме я?
– Розумієте, графе… Мені й самій дуже непросто пояснити це, – Єлизавета Петрівна на мить відвела очі убік, – але ви погодитесь, що Карл-Петер-Ульріх має дуже особливий… дуже своєрідний характер, я би так це назвала. Отже, принцеві потрібна особлива жінка.
«Щодо його коників, то це точно!» – подумав Сен-Жермен, але дипломатично промовчав. Єлизавета Петрівна тим часом витримала паузу, потім продовжила:
– Такими вже нас, жінок, створив Господь Бог…. Ми – істоти слабкі, тендітні й дуже нетямущі щодо чоловічих забаганок. Вірите, я багато думала, перш ніж звернутись до вас. І так нічого путящого й не надумала. От візьмемо для прикладу моїх вінценосних батьків. Адже покійна моя матінка, світлої пам'яті імператриця Катерина – вона ж була простою селянкою, батьки, діди та прадіди якої були незаможними ліфляндськими селянами. До того ж, під час штурму Марієнбурга вона потрапила у полон – а ви, графе, знаєте, як брат-мужчина поводиться з нашою сестрою у таких випадках…
Імператриця мило почервоніла, знов зробила багатозначну паузу. Загадкова тінь промайнула в сірих з прозеленню очах Сен-Жермена, та він мовив абсолютно рівним голосом:
– Слухаю Вашу Величність дуже уважно.
– От і скажіть на милість: як і чим змогла неписьменна селянка, вдова шведського драгуна, що прислуговувала спочатку Шереметеву, потім Меншикову, причарувати мого вінценосного батька?! Тим паче, на той час імператор уже мав свою царицю… Ні, що не кажіть, а забаганки та примхи, які сповнюють серця чоловіків, для нас, бідолашних жінок – таїна за сімома печатками!
– Я дуже добре розумію Вашу Величність, – Сен-Жермен схилив голову на знак підтвердження. – Але чом ви вирішили, що потаємні прагнення принцевого серця найліпше зрозумілі саме мені?
– Можу тільки повторитись. По-перше, ви прожили дуже й дуже довге життя, тож не маєте жодних симпатій або антипатій серед будь-яких владних фамілій Європи, тоді як будь-хто з наближених до мене осіб обов'язково гратиме ту чи іншу партію, – а я ж бо анічогісінько не тямлю в інтригах… По-друге, ви не маєте і корисливих інтересів, бо невеличкий тірольський маєток забезпечує вам прибутки, яким можуть позаздрити не тільки князівські, а навіть деякі королівські родини.
– О-о-о, Ваша Величносте!..
– Вислухайте мене уважно, будь ласка!
– Авжеж… – Сен-Жермен приклав до вуст пальця й заплющив очі.
Єлизавета Петрівна продовжила:
– По-третє, ви об'їздили півсвіту, якщо не весь сучасний світ. І насамкінець, ви справжній ясновидець, в чому переконана не тільки я, але й усі інші. От взяти хоч би графа Бестужева: якщо подібне говорить ваш відвертий ненависник, то це так і є. А для ясновидця зосереджені в чужому серці помисли – не проблема. Тож я й вирішила довірити цю надделікатну справу вам, графе… Вам – і нікому іншому.
Сказавши це, Єлизавета Петрівна підвелась. Сен-Жермен теж підвівся зі стільця й вислухав останні слова імператриці стоячи:
– Справа ця як дуже делікатна, графе, так і надто важлива і для Росії, й для мене особисто. Адже якби Карл-Петер-Ульріх не жив протягом усіх смутних часів за кордоном, то мої недруги давно домоглись би або мого заміжжя, або ж мого постригу. Отже, в такому разі я, дочка Петра Великого, нізащо б не стала російською імператрицею. І не мала би приємності зараз розмовляти з вами.
– Безперечно, запросивши принца Голштинського до себе та проголосивши спадкоємцем імперії саме його, Ваша Величність вчинили дуже мудро.
– Тож зрозумійте: мені дуже-дуже хочеться бути послідовною до кінця й віддячити його високості, підібравши йому достойну дружину. Насамкінець, йдеться не просто про одруження, а про майбутнє російського столу: навіть якщо Господь Бог милостиво пошле мені дітей, я все одно вже проголосила торік спадкоємцем Карла-Петера-Ульріха. Заради безпеки своєї та, можливо, моїх майбутніх дітей. Отже, графе, саме нащадки порекомендованої вами особи займуть моє нинішнє місце. Ви все зрозуміли?
– Так, Ваша Величносте, – Сен-Жермен шанобливо вклонився.
– Крім того, треба поквапитись, оскільки ця вперта дурепа Анна Леопольдівна й досі не зрікається права на престол замість своїх малолітніх дітей. Тому хоча становище Брауншвейзької фамілії на засланні незавидне, проте все ж таки принцу Карлу-Петеру-Ульріху варто якнайшвидше подбати про спадкоємця.
– Я все розумію, Ваша Величносте.
– І ви згодні взятись за виконання мого доручення?
– Дозвольте мені все-таки трішечки подумати.
Очі імператриці недобре заблищали, та вона мовила доволі м'яко:
– Гаразд, графе, подумайте. Добре подумайте. За тиждень я наказала влаштувати полювання на вовків. Ви коли-небудь брали участь у подібній забаві?
– На превеликий жаль, такої щасливої нагоди, як зимові лови хижих звірів тут, у північній землі Російській…
– От і добре: побачите, як ми розважаємось. А заодне й відповідь дасте.
– За тиждень, я зрозумів, – Сен-Жермен вклонився вдруге.
– Тож побачимось за тиждень.
І Її Імператорська Величність вийшла з кімнати, кивнувши графові на прощання.
Служник проводив його й допоміг влаштуватися в казенному екіпажі, що чекав біля одного із виходів. Але попри те, що на вулиці так і не розпогодилось, додому Сен-Жермен не поїхав, а велів пустити екіпаж засніженими міськими вулицями.
До себе повернувся пізно увечері. Їсти звичну вівсянку, заздалегідь приготовану кухарем, не схотів, натомість легко забіг по східцях на другий поверх, ретельно зачинив двері та впав на коліна просто посеред кімнати.
Сен-Жермен безперервно молився весь вечір, усю ніч і навіть весь наступний ранок, іноді підносячись думкою до вищих світів. Але якби хтось ризикнув підслухати його палку молитву, то знайшов би її занадто дивною – адже граф раз за разом промовляв наступні слова: «Господи, щиро дякую Тобі, що віддав долю моїх ворогів у руки мої!..»
Літо 1743 року від Р. X ., князівство Цербст, німецькі землі
Великий дрізд всівся на гілку розкидистої акації, хитро поглянув на чоловіка й жінку, що стояли на галявині посеред старого занедбаного парку. Очевидно, пара ця чимось не сподобалась пташці,
