Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– Ваша правда, графе: Фрідріх – то його справжній кумир… До речі, наскільки мені відомо, батько принцеси Анхальт-Цербстської, принц Христіан-Август, перебуває на службі в імператора?
– Це справді так, Ваша Величносте.
– А чи принцеса Анхальт-Цербстська не перетягне чашу терезів долі Російської імперії на бік Пруссії?
– Не треба боятись цього, Ваша Величносте.
– Ви так вважаєте?
– Вважаю.
– Чому?
– Бо, по-перше, принцеса Анхальт-Цербстська поріднена не тільки з королівськими сім'ями ворогів Росії – Пруссії та Швеції…
– До речі, про цю спорідненість, графе!..
– Але й Англії також. А наскільки мені відомо, навіть граф Бестужев-Рюмін вважає союз з Англією вкрай корисним для вашої держави.
– Як на мене, графе, цього занадто мало. Лише це не гарантуватиме невтручання принцеси у справи Росії під кутом зору Пруссії.
– Але, по-друге, Ваша Величність завжди зможуть нагадати принцесі, що вона походить із збіднілого роду. Отже у разі найменшої непокори волі Вашої Величності принцесу можна буде не тільки постригти у монахині, але й ганебно відіслати додому. А це для неї та для її немолодих уже батьків найгірше.
– Так, мабуть, ви маєте рацію… – мовила Єлизавета Петрпша, наморщивши чоло. – Багатій завжди керуватиме незаможником.
– Так влаштований цей світ, – кивнув Сен-Жермен. – І насамкінець, Ваша Величносте, варто сподіватись, що служба шляхетного принца Христіана-Августа в імператора Фрідріха Великого зробить принцесу Софію-Фрідеріку-Августу Анхальт-Цербстську ще привабливішою в очах Великого князя Петра Федоровича.
– Справді – адже Великий князь обожнює все, пов'язане з Фрідріхом Прусським…
– І навіть саме її ім'я немовби містить у собі частиночку Фрідріха: адже одне з імен принцеси – Фрідеріка!
Єлизавета Петрпша трохи подумала й обережно спитала наостанок:
– Ну а як у нашої кандидатки з темпераментом? Бо знаєте, графе, Великий князь Петро Федорович, м'яко кажучи… м-м-м… щось не надто… І його, знаєте, потрібно було б розтопити…
– Темперамент у принцеси Софії-Фрідеріки-Августи такий само бездонно-невичерпний, як діжка данаїд, – і ховаючи очі, граф вклонився імператриці, водночас вказуючи рукою на мармурову статую фонтану.
– Ви впевнені?
– Я ж особисто зустрічався з нею. Повірте, Ваша Величносте, це всепоглинаючий пламінь, а не дівчина!
Тепер Єлизавета Петрпша замовкла надовго, тоді як Сен-Жермен ввічливо очікував рішення. Нарешті імператриця мовила:
– Ну гаразд, графе. Визнаю, ви попрацювали на совість. Гадаю, тепер з обраною вами претенденткою варто зустрітись особисто мені. – А потім додала: – До речі, графе, як на мене, мармурову Данаїду на цьому фонтані варто було б замінити бронзовою. Вам так не здається?
– І те, й інше у волі Вашої Величності, – граф знову вклонився. Щоправда, тепер він ховав від Єлизавети Петрівни не очі, а легеньку задоволену посмішку, що мимоволі напросилась на губи.
Грудень 1747 року від Р. Х., Версаль
Дочекавшись початку чергового танцю, в якому закружляли і сам король Луї, і маркіза де Помпадур, і щаслива молода дружина мадам Луїза-Єлена, шевальє Орлі підвівся з місця та підійшов до Сен-Жермена, котрий скромно примостився в тіні однієї з бічних колон.
– Якщо ви не проти, давайте відійдемо трохи подалі, – крикнув граф на вухо шевальє.
Той кивнув, і вони пішли на інший кінець довгого коридору, куди лише долинало відлуння веселої музики. Та й шляхетного панства тут було поменше…. Коли зупинились, шевальє Орлі мовив розчулено:
– Шановний графе, ви сьогодні потішили мене не тільки тим, що як завжди виглядаєте дуже молодо – тепер навіть ви здаєтесь молодшим за мене, – а й чи не найліпшим подарунком з усіх, що я отримав… Ясна річ, за виключенням драгунського полку, що його купила мені моя люба прекрасна Єлена!
– Так, дорогий шевальє, я цілковито згоден: жінки на ім'я Єлена – чи, як кажуть в інших землях, Хелен, Гелена, – притягують чоловіка немов магнітом.
У коридорі було доволі темно, тож шевальє не бачив, як очі графа раптом посумнішали.
– Обіцяю, що привезена вами «Історія життя Карла XII»[34] посяде достойне місце у моїй бібліотеці.
– Поруч із відомим мені портретом?
– Так, в мене є інший столик, так само інкрустований слоновою кісткою, – так би мовити, до пари. Але я досі не знав, яку дорогоцінність розмістити на ньому…
– Але ж, дорогий мій шевальє, це не мій особистий подарунок. Я лише виконав доручення месьє Вольтера…
– Нічого, графе, нічого! Піднесена особисто вами турецька шабля, оздоблена сапфірами…
– Сподіваюсь, вона хоч трохи нагадує справжню лицарську зброю – шаблю козацьку?
– Так, графе, я зрозумів ваш натяк!
– Втім, це лише найменший мій подарунок, дорогий шевальє.
– Он як? А де ж тоді більший?
– Я приготував для вас одну цікаву історію.
– Невже ця історія цінніша, ніж добрий клинок?
– Набагато цінніша, дорогий шевальє! Але перш ніж викласти її, скажіть мені от що: як там ваші звитяжні плани щодо козацького повстання?
– Мої плани… – Орлик сумно зітхнув. – Усім планам настав край, шановний мій графе. Головна препона полягає в тому, що помер мій шановний батько, гетьман Пилип Орлик. Що ж до так званого гетьмана Кирила Розумовського, то ніякий це не гетьман, а так… маріонетка в руках імператриці Єлизавети.
– Але ж живий син шляхетного гетьмана Орлика…
– Я, шановний графе, навіть не тішу себе надіями замінити покійного батька. Свого часу в Юрка Хмельниченка
