Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

– Ну от що, графе: мені набридла ця пустопорожня безцільна бесіда! – різко мовила імператриця, чудово розуміючи, до чого веде Сен-Жермен. – Кого мені краще слухати, це вирішувати мені й тільки мені. Але якщо ви не знаєте, як поводитись у ситуації, створеній нехай не вами, але ж не без вашої участі…

Єлизавета Петрпша суворо глянула на графа, очікуючи заперечень. Проте Сен-Жермен лише уважно слухав і заперечувати не збирався.

– Отже, графе, я вбачаю єдиний прийнятний вихід із ситуації: у вас є двадцять чотири години, щоб полишити Санкт-Петербург і його околиці. На вас уже чекає карета, що негайно довезе вас додому, там ви знайдете подорожню на безперешкодний проїзд до кордону Російської імперії. Але якщо надалі тільки насмілитесь повернутися!..

– Я все зрозумів, Ваша Величносте! – Сен-Жермен шанобливо вклонився, тихо мовивши при цьому: – Либонь, Вашу Величність напоумив на таке канцлер Бестужев-Рюмін. Не інакше, він…

Виникла пауза, після якої Єлизавета Петрпша заговорила з неприхованим сарказмом:

– Між іншим, графе, нещодавно Бестужев розповів мені цікаву історію. Мовляв, вірні люди донесли йому, нібито ви, графе, якось нещодавно почули ім'я, котре здалось вам надто знайомим… Іван Богданович – чи можете ви все-таки пригадати бодай щось про цю людину? Чи, може, встигли вже щось згадати?..

– Ні, Ваша Величносте! Знаєте, я й сам дивуюсь: ну, найменшої гадки не маю, де я бачив або де чув про того Богдановича…

– Зате він пригадав!

– Хто?

– Він сам – цей Іван Богданович. Виявилось, він був, що називається, дрібною сошкою в одній з колегій. На Богдановича можна було б не звертати уваги, але канцлер бозна-чому вирішив усе-таки таємно доправити його в один з підвалів до катів, щоби ті здійснили допит з тортурами, звідки це іноземному графові відомо його ім'я. І знаєте, який результат?

– Який же, Ваша Величносте? – Сен-Жермен зібрав у кулак всю силу волі, аби зобразити на обличчі здивування.

Насправді ще п'ять годин тому він вже довідався про результати допитів особисто від Бестужева-Рюміна: канцлер не міг відмовити собі в задоволенні особисто покепкувати над «прикрою помилкою» ненависного суперника…

– Перш ніж померти на дибі, цей Іван Богданович зізнався, що таємно шпигував на користь Французької корони. Ви, графе, бували у Франції неодноразово, отже, після зізнання Богдановича в канцлера Бестужева руки чешуться взятись і за вашу особу…

– Тоді я не розумію, чому… – тепер Сен-Жермен вдавав розгубленість.

– Бо враховуючи наші попередні стосунки та вашу чудодійну косметику й інші засоби, що так добре впливають на самопочуття, я наполегливо порекомендувала канцлерові вислати вас, графе, за межі Російської імперії. Розумієте? Порекомендувала. Особисто я. Всього лише вислати за кордон.

– А не могли б Ваша Величність порекомендувати канцлеру Бестужеву-Рюміну дозволити мені хоча б час від часу повертатися сюди, якщо я й надалі постачатиму Вашу Величність своїми чудодійними засобами?..

Єлизавета Петрівна кинула на графа надмінний погляд, відвернулась і спитала:

– Невже ви, графе, розраховуєте підкупити мене так дешево?

– Але ж дорогоцінне здоров'я Вашої Імператорської Величності…

– Моє здоров'я – це ще не здоров'я імперії. Врешті-решт, графе, ви таки маєте рацію: хто б не був батьком майбутньої дитини Великої княгині, саме це немовля колись успадкує корону. Отже, без імператора або принаймні без імператриці Росія не лишиться.

– Зрозуміло, – мовив граф доволі прохолодно. – Мені все зрозуміло: спочатку канцлер Бестужев домігся висилки звідси посла Шетарді, тепер домагається моєї висилки.

– Можете вважати і так, графе. Але дякуйте мені та Богові, що ви відбулись лише висилкою за кордон, а не засланням до Сибіру – як це сталося з родиною цього вашого… як його?! О – Івана Богдановича!

– Дякую, Ваша Величносте! До речі, яка в нього була сім'я?

– Я не повинна вникати у такі подробиці. Здається, двоє синів, один одружений, з дітьми, інший самотній… А вам що за діло, графе?

– Та Господь з ними, Ваша Величносте! Мені б зі своїми справами розібратися… – Сен-Жермен зітхнув із показною сумовитістю. – Отже, я Вашій Величності більш не потрібен?

– Не потрібні, графе.

– А може, колись…

– Ні.

– Але ж я так хотів дочекатися завершення будівництва нового Зимового палацу для Вашої Величності! Так хотів подивитись на завершену роботу вашого Растреллі – адже він обіцяв справжнє…

– Це абсолютно виключено, графе.

– Ну що ж, – Сен-Жермен вдягнув на обличчя маску образи. – В такому разі не насмілююсь і надалі затримуватись тут. На все добре, Ваша Величносте!

Він церемонно вклонився.

– Прощавайте, графе, – не відповівши на поклон, імператриця розвернулась та пішла бічною алеєю геть.

Сен-Жермен не пішов – майже побіг до карети. Всю дорогу до столиці провів, всміхаючись так весело, ніби нічого й не сталося. Ніби всесильний канцлер могутньої імперії зовсім не гнівався на нього. Ніби він не уникнув ув'язнення лише завдяки втручанню самої імператриці. Ніби й на мить не втрачав прихильності Її Імператорської Величності…

Вдома і справді знайшов офіційного листа за особистим підписом канцлера Бестужева-Рюміна про висилку з Росії та довічну заборону вертатися сюди, а також обіцяну подорожню до кордону. Уважно перечитавши папери, Сен-Жермен велів служникам негайно збиратися в путь, але від обіду не відмовився. За обідом же з'їв звичайну порцію вівсянки з білим м'ясом курчати й випив трохи більше червоного вина, ніж зазвичай, – уперше за багато років зі справжньою насолодою.

Весна 1762 року від Р. X ., Санкт-Петербург

Як і обіцяв Растреллі, Зимовий палац був блискуче-розкішним: всюди золото, блакить, різноколірний мармур, вітіюваті візерунки, мозаїка, інкрустації, пишні, але якісь бляклі настінні розписи, статуї та бюсти, Амури та Психеї, Венери і Тритони, надраєна до блиску ажурна бронза, пухнасті килими… Втім, Сен-Жермен був поціновувачем більш солідного та виважено-стриманого стилю, який нині