Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– Ваша Величність хочуть сказати, що солдати навряд чи порушать присягу, принесену онуку Петра Великого, заради цариці-німкені?
– Саме так, графе.
– Справді, Вашій Величності не слід самій піднімати гвардію. Але замість Вашої Величності гвардію піднімуть брати Орлови, насамперед ваш коханець Григорій, батько дитини, яку Ваша Величність носять зараз під серцем. Заради вас, своєї високородної коханки, та майбутнього життя вашої дитини.
– Яким чином Орлови піднімуть гвардію?
– В усі віки люди продавались і купувались за золото. А солдати – люди бідні. Навіть гвардійці. Даси їм рубль на горілку – і те добре!
– Ваша правда, графе: брати Орлови справжні солдати – тобто вони дійсно бідні. Отже, й солдатів підкупити не зможуть.
– Чи має котрийсь із них можливість дістатися полкової каси?..
– Але ж це казнокрадство!
– Чому?!
– Бо гроші полку призначені для його утримання. Для державної справи, графе!
– Якщо гроші з полкової каси допоможуть вашому сходженню на трон, це буде найліпша, найголовніша державна справа, якій вони служитимуть. До того ж, після перемоги у Вашої Величності буде можливість повернути позичені з каси гроші назад – за рахунок державної казни.
– Хм-м-м… Ну, припустимо. Але полкової каси все одно буде замало: грошей потрібно набагато, набагато більше!
– Нічого, на перший час вистачить і цього. До того ж, на відміну від братів Орлових, княгиня Дашкова та брати Розумовські, мабуть, люди небідні… Ну, а далі я підкину трішечки свого золота.
– Ви, графе?!
– Я, Ваша Величносте. Не забувайте, що…
– Так, хто ж іще може мати незліченну кількість золота, як не Вічний Жид!..
– Ні, не те. Я маю на увазі поголосок, нібито я варю золото з міді.
– Скільки часу піде на це чаклунство?
– Небагато: саме стільки, щоби з'їздити до мого тірольського маєтку Сен-Жермен і знов повернутися сюди.
– З каретою, навантаженою золотом?
– Яке я із величезним задоволенням витрачу на справу Вашої Величності.
Катерина довго й мовчки вдивлялась у сірі з легкою прозеленню очі Сен-Жермена, перш ніж спитати:
– Знаєте, графе, що протягом всього часу нашого знайомства бентежить мене найбільше?
– Що саме, Ваша Величносте?
– Навіщо вам мені допомагати? Навіщо ви взялися висватати бідну юну принцесу з карликового князівства за спадкоємця величезної імперії? Чому весь час надаєте мені слушні поради? І нарешті, чому за першим моїм відчайдушним викликом примчали сюди, у далекий Санкт-Петербург, в'їжджати куди вам категорично заборонено?
– Ваша Величність дуже розумні, – нарешті мовив Сен-Жермен після тривалого мовчання.
– Облиште компліменти, графе…
– Ні, справді.
– Я вже не маленька дівчинка. І добре засвоїла, що задурно у цьому світі ніхто нікому й нічого не дає.
– От саме розум, а ще кмітливість та щирість Вашої Величності й підкорили мене під час нашої першої зустрічі.
– Розум?! Облиште, графе: за будь-якими моральними канонами, на той час я поводилась дуже нерозважливо, а отже, нерозумно.
– Головне, Ваша Величносте, не поводитись розумно завжди й усюди – тобто, за вашим визначенням, згідно з так званими моральними канонами. Головне – вміти якнайшвидше знайти вірний та ефективний вихід із ситуації, що здається безвихідною: ось головна ознака розумної людини! Ваша ж Величність у тій складній ситуації не розгубились, і хоча проти Вашої Величності були матір, служниці та всі обставини, адекватна і, можливо, єдино вірна відповідь була швидко знайдена. Так на моїх очах Ваша Величність впевнено виграли цілковито програшну суперечку… Я вже не кажу про те, з якою істинно царською щедрістю Ваша Величність подарували свою дівочість якомусь рябому конюхові, здавалось би, недостойному найменшої уваги шляхетної принцеси.
– Отже…
– Отже я вирішив, що маленька Фіхе, ця нікому невідома бідна принцеса Софія-Фрідеріка-Августа Анхальт-Цербстська, неодмінно має стати повелителькою саме Російської імперії: адже така дівчина здатна обдарувати російську землю плодами просвітництва з такою самою щедрістю, з якою колись обдарувала своєю дівочою цнотою простого конюха, – а це був дуже щедрий дарунок!.. Бо без просвіти російська земля назавжди лишиться зануреною в темряву невігластва й рабства. Це свята місія Вашої Величності, Божа воля, яку належить виконати.
– І якщо мій чоловік заважатиме моїй святій місії…
– Тоді Ваша Величність мають наважитись на бунт проти чоловіка, нехай це навіть сам імператор! Бо я не можу повірити, що материнське серце Вашої Величності лишиться байдужим не тільки до майбутньої долі ваших дітей, Великого князя Павла Петровича та ще ненародженого немовляти, якого Ваша Величність зараз виношують. Я вірю, що материнське серце Вашої Величності небайдуже також до страждань гігантської імперії, яку тільки Ваша Величність і можуть виховати в гуманному дусі віку Просвітництва.
– Так, графе, це достойна мета, заради якої варто боротися… навіть з моїм чоловіком-імператором! – погодилась нарешті Катерина.
– А потім Ваша Величність, можливо, будуть мати ласку зробити дуже корисну справу для однієї з земель, що входить до складу імперії, ввіреної турботам Вашої Величності.
– Яка це земля, графе?
– А от про це я поговорю з Вашою Величністю згодом: адже для початку потрібно зробити головне – зайняти стіл Російської імперії.
– Так, ваша правда…
Цариця вийшла зі свого закутка у центр кімнати й мовила, гордовито задерши підборіддя:
– Месьє граф Сен-Жермен, ви мене нарешті переконали у необхідності діяти, причому діяти з максимальною рішучістю. Ви справжній друг і корисний порадник, тож я готова дослухатись до ваших порад, прийняти запропоновані вами плани дій та допомогу. Доручаю вам провести переговори з моїми симпатиками, котрих я завчасно повідомлю про наші наміри. На сьогодні все, наша аудієнція завершена.
Граф шанобливо поцілував руку цариці та вийшов геть.
* * *Відомо, що наступного дня Сен-Жермен у супроводі
