Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
Через місяць Її Царська Величність успішно народила хлопчика, якому згодом був наданий титул графа Бобринського. А ще за пару місяців, 28 червня 1762 року від Різдва Христового, онук Петра Великого – імператор Петро Третій – був скинутий з престолу, на який керовані братами Орловими гвардійці звели імператрицю Катерину Другу. Граф Сен-Жермен весь час тримався у тіні, проте дієво допомагав черговому перевороту грішми…
Старший син Катерини Другої – майбутній імператор Павло Перший – номінально носив прізвище Романова. Втім, деякі історики небезпідставно вважають, що насправді з 1762 року в Російській імперії царювала Голштин-Готторпська династія. Адже зі смертю Петра Третього, котрий загинув у Ропші за загадкових обставин, перебуваючи під домашнім арештом, династія Романових урвалася.
ПіслямоваЛютий 1798 року від Р. X ., Дармштадт
– Ну що, юний мій друже? Чи добре спалось тобі цієї ночі?
Пауль миттю скочив зі стільця, протираючи заспані очі. Великий Магістр стояв біля одного з вікон і дивився на вулицю, де поступово набирав сили запізнілий сірий світанок.
– То як спалося? – іронічним тоном повторив принц та повернувся до Пауля. Був він свіжовмитий, підтягнутий, веселий. І головне, на обличчі графа не помічалося жодних ознак втоми – немовби він тихо-мирно проспав усю ніч у своєму кріслі.
Але ж все-таки, мабуть, не спав!
На відміну від Пауля…
– Ваша милосте!..
– Юний мій друже, можеш не вибачатися за свій вчинок. Врешті-решт, якось під час довгої молитви Ісус Христос просив двох присутніх при тому апостолів не спати. Просив сам Христос – але ті все одно не витримали й поснули… Я не більший від Сина Божого. Отож не дивно, що мій юний учень теж не витримав випробування безсонням.
– Все одно, ваша милосте: вибачте!
– З радістю вибачаю, юний мій друже, з радістю вибачаю. Тим паче, мені вже недовго лишилось перебувати на грішній землі, а забирати з собою до Царства Небесного ненависть чи хоч би образу на когось – величезний ризик! Бо небажання вибачити гріх своєму ближньому – то є прояв гордині.
Великий Магістр замовк, і Пауль одразу скористався цим, спитавши обережно:
– Ваша милосте…
– Що, юний мій друже?
– Ваша милість сказали, що…
Язик не повертався продовжити фразу.
– Ну-ну, я слухаю, слухаю!..
– Ваша милість сказали, що вам уже недовго лишилось перебувати на цій землі?
– Так, мій друже: полишивши нічний морок, сьогодні я перебував у вищих сферах. І почув могутній голос, котрий мовив: «Чоловіче, на тебе вже чекають, щоб судити справи твої судом вищим, праведним і визначити подальшу долю душі твоєї!» Колись мій покійний вчитель теж почув голос, подібний до чутого мною. І сталось це рівно за тиждень до його смерті… – Великий Магістр м'яко всміхнувся Паулю: – Отже, навряд чи й мені відміряно більше часу.
– Але ж, Ваша милосте!..
– Ти хочеш сказати, що я виглядаю надто бадьоро?
– Так, Ваша милосте…
– Це нічого не означає. Мій час настав – треба готуватись у далеку путь. Готуватись ретельно, бо піти туди слідом за мною не зможе ніхто.
– Але ж, Ваша милосте!..
– Врешті-решт, я зробив коло довкола Числа Універсуму[39] – отже, мені справді час…
– Не розумію, Ваша милосте!
– І не треба розуміти, мій друже. Втім, так буває: іноді вчитель вимагає від учнів не розуміння, а простого виконання. Вчись, мій юний друже, і звикай. Бо надалі тебе вчитимуть інші.
Пауль тільки зітхнув.
– Тобі щось незрозуміло? Чи, можливо, ти з чимось не згоден?
– І те й інше, – тихо пробурмотів Пауль.
– І про що ж ти хотів би дізнатись?
– Про все-все!
– «Все-все» просто неможливо охопити жалюгідним людським розумом.
– Так, звісно… Але ж ми багато про що говорили вночі.
– Ніч скінчилась, мій юний друже. Попереду перший день з останніх, відпущених мені, – тож у мене не надто багато часу… А тому краще забудь нашу бесіду. Забудь від початку й до кінця.
– Забути?! Але чому?!
– Бо це – лише химера.
– Не можу, Ваша милосте.
– Отакої! Чому це раптом не можеш?
– Бо саме цієї ночі Ваша милість уперше назвали мене не хробачком, а своїм юним другом… Така велика честь для мене!..
– Один-єдиний слід химери у денних реаліях.
– Я не забуду про виказану мені честь…
– Гаразд, припустимо. Але решта…
– Так – про решту! Чи Ваша милість помстилися своїм ворогам? Коли та в який спосіб? І що з ними сталося?
– Так-так, бачу, твоя допитливість не зменшилась анітрохи… Дивись, мій юний друже, як би ця якість колись не стала тобі на заваді!
– І все-таки, Ваша милосте?..
Великий Магістр пройшовся по кімнаті, всівся у крісло й мовив:
– Ну гаразд. Тому ворогу… «малому» ворогу, котрий вбив мою кохану та позбавив мене останньої надії на спокійне родинне життя, я помстився: його закатували на смерть, а його родину відправили у вигнання. Правителю країни, що завоювала мою батьківщину, я теж помстився: усі його нащадки померли, нікчемний рід урвався. Але моя країна, мій народ, з лона якого я вийшов, волі так і не побачили…
