Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
Попри них ступав Г’ю Вітбред у білій жилетці, немов за матовим склом, товстий, незрячий, не бачив нічого, крім власної самоповаги та свого благополуччя.
— Ви подивіться, він навіть не збирається нас упізнавати, — сказала Саллі й розгубилася — ось такий той Г’ю! Пречудовий Г’ю!
— Чим він займається? — запитала вона Пітера.
Мастить ваксою королівські черевики й лічить пляшки у Віндзорі, пояснив їй Пітер. Ні, Пітер таки не розучився сипати дотепами! Ну, а тепер Саллі вже мусить зізнатися, сказав Пітер. Щодо того поцілунку.
Аякже, в губи, запевнила вона його, у курильній кімнаті ввечері. Зразу побігла до Клариси, страшенно розгнівана. Г’ю не міг цього зробити! — сказала Клариса. Ні. Тільки не пречудовий Г’ю. А які він мав шкарпетки, оцей Г’ю, завжди найліпші, таких ні на кому не бачила — тільки погляньте, у якому він вечірньому вбранні. Бездоганному! А він має дітей?
— Так, усі в цій залі мають по шестеро синів в Ітоні, — сказав Пітер, — за винятком мене. І дякувати Богові, що немає. Ані синів, ані доньок, ані дружини. Що ж, здається, він не нарікає, сказала Саллі. А на вигляд за нас усіх молодший, подумала собі.
Ну, це він упоров дурницю, із якого боку не поглянь, сказав Пітер, що отак одружився, із «наївною простачкою», сказав він, але одразу додав: «Але ми, до речі, непогано жили». А як це може бути, допитувалася Саллі; що він має на увазі? Аж дивно, ніби близько знаєш людину й одночасно нічого не знаєш про те, як склалося в неї життя. А може, він не признається через свою гординю? Дуже навіть може бути, бо йому принизливо (та він такий несусвітній, якийсь ніби ельф чи що, не такий як усі люди), йому, мабуть, дуже самотньо; у його віці і не мати власного дому, не мати куди піти. Він може пожити в них, скільки душа забажає. Він може в них пожити, йому сподобається. Звісно, він може це зробити. За всі ці роки Делловеї жодного разу до них не навідалися. А не раз їх запрошували. Але Клариса (тільки Клариса) не схотіла. Бо вона, казала Саллі, глибоко в душі справжня снобка, треба визнати, вона снобка. І ще одне заважало їй приїхати, вона в цьому певна. Клариса вважала, що вона вийшла заміж за людину нижчого від себе соціального стану, адже її чоловік — і вона цим пишалася — був сином шахтаря. Кожен пенні, який вони мають, він заробив. Малим хлопцем (її голос затремтів) тягав здоровезні мішки.
(І в такому ключі, відчував Пітер, це триватиме годинами: син шахтаря; люди вважають, що вона вийшла заміж за чоловіка нижчого від себе соціального стану; має п’ятьох синів; або про інше — про рослини, про гортензію, жасмин, ну, і дуже рідкісні гібіскусові лілії, що й не ростуть північніше від Суецького каналу, а в неї на околицях Манчестера вони ростуть цілими клумбами, і то лишень із одним садівником, буквально цілісінькими клумбами! Клариса ж, така нематеріальна, цього уникла.)
Чи була вона снобкою? Так, багато в чому. До речі, де вона ходить? Уже пізно.
— Коли почула, — сказала Саллі, — що в Клариси прийом, то зрозуміла, що не можу просто так взяти й не прийти — мушу з нею побачитися (зупинилася на Вікторія-стріт, он там, по сусідству). Тож всунулась без запрошення. — А це хто, — прошепотіла вона, — скажіть мені, будь ласка. Хто це така?
Це місіс Гілбері ніяк не могла знайти виходу. Адже було вже пізно! А коли надходить ніч, бурмотіла вона, коли люди розходяться, тоді й знаходиш друзів; затишні кутки й закапелки, а ще й чудові види з вікна. Чи вони знають, питала вона, що довкола чарівний сад? Ліхтарики на деревах, чудове мерехтливе озеро й небо. Лишень кілька китайських ліхтариків, сказала Клариса Делловей, у задньому саду! Але вона справжня чарівниця! Це ж бо парк… Та вона не знає їхніх імен, але вони, звісно, її друзі, а друзі без імен і пісні без слів — завжди найліпші. Але, на біду, стільки дверей, стільки всього нежданого, вона таки заблукала.
— Стара місіс Гілбері, — сказав Пітер. А хто он там стоїть? Он та леді, що біля фіранки цілий вечір підпирає стіну і ні з ким не говорить? Її обличчя звідкись мені знайоме, здається, має якийсь стосунок до Бортона. Це вона кроїла білизну за великим столом біля вікна? Девідсон її звати, хіба ні?
— Ага, це Еллі Гендерсон, — сказала Саллі. На неї Клариса ще весь час напосідалася. Її кузина, дуже бідна. А Клариса вміла напосістися.
Таки вміла, сказав Пітер. Але все ж, сказала Саллі дуже емоційно, із поривом того ентузіазму, який Пітер колись у ній так любив, а тепер трохи навіть його побоювався, бо вона могла бути вже аж занадто багатослівною у виявленні своїх почуттів — наскільки великодушною була Клариса до своїх друзів! А це доволі рідкісна риса, і тепер часто вночі чи на Різдво, коли вона перераховує всі свої щасливі дарунки, то на перше місце ставить дружбу. Вони були молодими, і все. Клариса мала чисте серце, і все. Пітер скаже, що вона сентиментальна. А вона сентиментальна. Бо зрозуміла, що варто говорити тільки про те, що відчуваєш. Усі ті розумування — дурниця. Те, що відчуваєш, те й кажи.
— Але я не знаю, — сказав Пітер Волш, — що я відчуваю.
От, бідний Пітер, подумала Саллі. Чого це Клариса навіть не підійде до них поговорити? Він цілий вечір уже чекає. Вона все бачить. Він увесь час тільки й думає про Кларису та бавиться своїм складаним ножиком.
А виявилося, що життя — навіть дуже непроста штука, сказав Пітер. Його стосунки з Кларисою були непростими. Тому й життя пішло йому не так, як хотілося, сказав він. (Вони були дуже близькими — він і Саллі Сітон, тож не сказати цього було б нерозумно.) Людина не може закохуватися двічі, сказав він. А що тут скажеш? Усе ж таки ліпше, коли ти кохав (але він вважатиме її сентиментальною — він завжди це казав). Йому треба приїхати до них у гості, у Манчестер. Абсолютно згоден, сказав він. Абсолютно
