Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
Господи, ох, цей снобізм англійців! — думав Пітер Волш, стоячи в куточку. Як же їм до вподоби натягати на себе золоте шитво і віддавати почесті! Еге ж! Господи милий, це ж бо Г’ю Вітбред, крутиться біля вельмож, став ще тлустішим, ще білішим, цей пречудовий Г’ю!
Він завжди ніби за виконанням службових обов’язків, думав Пітер; привілейований, але потайливий, ніби знав якісь таємниці, за котрі помре, та не видасть жодної, хоча тією таємницею могло бути базікання придворного лакея, що вже завтра з’явиться в усіх газетах. Ось такими були його калатальця-брязкальця, тож, ними бавлячись, він устиг посивіти і вже стояв на порозі старості, маючи шану й прихильність із боку всіх, хто удостоївся честі знати такий тип англійця — вихованця привілейованої приватної школи. Він завжди і неминуче саме ось такий, оцей Г’ю Вітбред; його стиль, стиль отих пречудових листів, які Пітер читав за морями-океанами в «Таймсі», і дякував Богові, що втік так далеко від згубних беззмістовних балачок, хай навіть довкола угукали бабуїни, а кулі[40] лупцювали своїх жінок. Он поруч із ним слухняно стоїть смаглявий юнак із якогось університету. Він ним опікуватиметься, вводитиме у всілякі кола, вчитиме жити. Бо йому нічогісінько не треба, лишень би чинити добрі справи, тільки б радісно тріпотіли серця літніх дам, бо про них дбають навіть у їхньому віці і навіть з їхніми бідами; а вони вже були подумали, буцімто про них геть забули, але ж ні, ось підходить Г’ю і цілу годину з ними теревенить про минуле, пригадуючи всілякі дрібнички, вихваляючи домашній торт, хоча Г’ю, якщо б захотів, то міг би з герцогинями щодня смакувати тими тортами, а коли глянути на нього, то не складно здогадатися, що він немало проводить часу саме за цим приємним заняттям. Всемогутній і Наймилостивіший нехай прощає. Але Пітер Волш немилостивий. Є, мабуть, нелюди, і Бог знає таких негідників, яких потім карають на горло за те, що розтрощили дівчині голову в поїзді, але навіть ті нелюди приносять загалом менше шкоди, ніж Г’ю Вітбред зі своєю добротою[41].
Тільки погляньте на нього, навшпиньки пританцьовує, кланяється й шаркає ногою, щойно з’явився прем’єр-міністр із леді Брутн, сповіщаючи всьому світові, що він удостоєний особливої честі щось сказати леді Брутн, щось приватне, в ту мить, коли вона проходить повз нього. Вона зупиняється. Хитає своєю шляхетною старою головою. Видно, дякує за якусь улесливість. Вона має своїх проноз, дрібних чиновників в усіх урядових установах, які виконують від її імені всілякі доручення, а вона за те їх годує потім ланчами. Родом із вісімнадцятого століття. Із нею все ясно.
І ось Клариса повела свого прем’єр-міністра вітальнею, гордо ступаючи, сяючи із величністю своєї сивини. У сережках і в сріблясто-зеленій русалчиній сукні. Ніби підстрибувала на хвилях, збираючи докупи волосся; видно, ще не втратила того славного свого дару — бути, існувати, цілковито зосереджуватися, поки йде вітальнею; оглянулася, спіймала свій шарф на сукні якоїсь жінки, відчепила його, засміялася, і все це з бездоганною легкістю та невимушеністю істоти, що плаває в рідній стихії. Але вік і її торкнувся; навіть русалка, мабуть, бачить у своєму люстерку призахідне сонце, що погожого дня сідає над хвилями. Від неї тепер віяло ніжністю, яка зігріла все: її суворість, її манірність, її скованість, а над нею, коли вона прощалась із товстуном, обшитим золотом, який аж зі шкури ліз, і щасти йому в цьому, лиш би мати значущий вигляд, витала невимовна гідність, цілковита сердечність, неначе вона бажала всьому світу добра, і тепер, стоячи на краю, на межі чогось дуже важливого, вона мусить піти. Змусила його задуматись. (Але він не був у неї закоханий.)
Направду, думала Клариса, навіть дуже добре, що прийшов прем’єр-міністр. І коли вона ступала з ним вітальнею, — а там були Саллі, і Пітер, і Річард, дуже задоволений, а ще всі люди, схильні, мабуть, до заздрості, — то відчула сп’яніння від моменту, відчула розширення серця, аж поки воно не затріпотіло, не забилося знову; зрештою, таке й інші відчувають; так, їй це подобалося, незважаючи на пощипування й поколювання в грудях, проте в тріумфах (любий друг Пітер, наприклад, вважає її просто дивовижною) є багато чого облудного й тлінного; і все це на відстані витягнутої руки, не в серці; може, вона просто старіє і вже не відчуває від тріумфів колишніх радощів; аж раптом, коли проводжала поглядом прем’єр-міністра, бо він саме спускався сходами, край роботи сера Джошуа[42] в позолоченій рамці, «Дівчинка з муфтою», нагадав їй про Кілман; про гіркого ворога Кілман. Це принесло задоволення; це було справжнім. Ох, як вона її ненавиділа — небезпечну, лицемірну, безчесну; і що це вона за таку силу має: спокушає Елізабет; ота жінка, що підкралась, аби поцупити й споганити (правда, Річард сказав би, що то маячня). Вона ненавиділа її і любила. Авжеж, людям потрібні вороги, а не друзі — не місіс Дарент з Кларою, не сер Вільям з леді Бредшоу і не міс Трулок з Елінор Ґібсон (вона саме підіймалася сходами). Тільки захочуть, вони її зараз знайдуть. Так, вона до їхніх послуг!
А ось і її давній друг сер Гаррі.
— Шановний сер Гаррі! — сказала вона, підходячи до ставного старого, що створив більше поганих картин, ніж будь-які інші два разом узяті члени Академії мистецтв (зображував на всіх картинах корів, що в призахідному сонці стояли в ковбанях і пили воду або ж передвіщали (він мав набір певних рухів) піднятою ратицею чи помахом рогів «Наближення незнайомця»; тож його життєва діяльність — обіди у клубах і кінські перегони — повністю залежала від корів, що пили воду з ковбань у призахідному світлі).
— З чого це ви смієтеся? — запитала вона. Бо Віллі Тіткоум, сер Гаррі і Герберт Ейнсті — усі сміялися. Ні, ні. Сер Гаррі не міг розповісти Кларисі Делловей (хоча дуже її любив, вважав її довершеною і погрожував відтворити її красу на полотні) того анекдоту з життя акторів. Натомість заходився жартувати з її прийому. Бачте, йому забракло бренді. А ці кола гостей для нього надто високі. Але він її любив, поважав її,
