Місіс Делловей - Вірджинія Вулф

особливо жінок, як ті квітки, які Кларисина тітонька Гелен притискала між аркушами сірого промокального паперу, покладеним на них словником Літтре[39], при цьому зручно собі вмостившись після вечері під абажуром. Уже померла. Про це Клариса йому написала; померла, осліпнувши на одне око. Було б дуже підхожим, навіть якимсь природним шедевром, якби стара міс Перрі перетворилася на скляну, їй би закоцюбнути, як тій птасі, що в мороз вчепилася кігтями за жердку. Вона належала до іншого покоління, але була настільки цільна, настільки завершена, що назавжди залишиться стояти на небосхилі білокам’яною та видною, немов маяк, що свідчить про пройдений етап у цій подорожі, у довгій-довгій мандрівці цього нескінченного (намацав у кишені мідяк, аби купити газету й дізнатися, як там «Суррей» зіграв із «Йорк-Широм» — він уже вкотре виймав той мідяк, «Суррей» знову програв), цього нескінченного життя. Але крикет — це не просто гра. Це значно більше. Він просто не може без крикету. Спочатку прочитав про рахунок матчу, потім — про спекотний день, потім — кримінальну хроніку. Роблячи одне й те ж мільйони разів, ти збагачуєшся, хоча можна сказати, що такий процес стає механічним, позбавленим свіжості. Минуле збагачує так само, як і досвід, і якщо ти любив одну-дві людини і в такий спосіб отримав здатність, якої бракує юним, — здатність умить покласти чомусь край, здатність зробити те, чого тобі насправді хочеться, і не перейматися тим, що кажуть люди, водночас не надто на щось сподіваючись (залишив газету на столі й пішов), чого, однак (пошукав очима капелюх і плащ), не скажеш про нього, себто сьогодні не скажеш про нього, бо він саме йшов на прийом, і це в його віці, із вірою в справдження своїх сподівань. А яких сподівань, щодо чого?

Щодо краси в будь-якому разі. Ні, не тієї грубої краси для ока. Не тієї простої краси, коли Бедфорд-плейс переходить у Рассел-сквер. Де не тільки є прямолінійність і простір, де не тільки є сама симетрія коридору, але також і світло у вікнах, гра на піаніно або звуки грамофона; відчуття якоїсь прихованої радості, що час від часу виринає на поверхню, коли крізь незашторене або незачинене вікно можна побачити людей за накритим столом, можна помітити кружляння пар у танці або ж навіть почути, як чоловіки розмовляють із жінками, покоївки знічев’я виглядають у вікно (ніби сповіщають, що вся робота вже перероблена), панчохи сушаться на верхніх підвіконнях, десь видніється папуга й кілька вазонів. Захопливе, загадкове, безцінне наше життя. А на просторій площі, куди мчать таксі й одразу зникають, завернувши за ріг, тиняються пари, гають час, обіймаються, сховавшись під водоспадом листя; настільки все це зворушливе, настільки воно тихе, настільки воно затамоване, що хочеться пройти повз нього дуже обережно, якось аж навіть полохливо, аби своєю нечестивою присутністю не порушити сакрального дійства. Так цікаво. Ну, що ж, тоді вперед — в іскрінь вогнів.

Його легкий плащ розвівався, а він крокував своєю швидкою, незвичною ходою, яку й не опишеш достеменно, трохи нахилившись уперед, руки за спиною, очі по-яструбиному напоготові; ішов Лондоном до Вестмінстеру, розглядаючись.

Невже сьогодні ніхто не вечеряє вдома? Швейцар відчинив двері перед величавою літньою дамою в туфлях із пряжками, із трьома багряними страусиними пір’їнами у волоссі. Ось відчинилися двері перед дамами, загорнутими, немов мумії, у квітчасті шалі, а ще перед дамами з непокритою головою. У респектабельних кварталах із ліпними колонами крізь невеличкі передні садки з гребенями в зачісках висковзали, випливали (підійнявшись перед тим нагору поцілувати на ніч дітей) жінки; за ворітьми біля автомобілів з увімкненими моторами їх уже чекали чоловіки в плащах, що розвівалися. Усі кудись ішли. Тому коли дивитися на розчахування дверей, на те, як звідти безперестанку виринали люди, то могло здатися, буцімто весь Лондон сідав у невеличкі, прив’язані до берега хиткі човники, і невдовзі все місто попливе карнавальною лавиною. А Вайтголлом ковзалися, просто по битому сріблу, ковзалися павуки, і було відчуття, що дугові лампи обліплені мошкою; стояла спека, люди зупинялися й балакали. Ось тут, у Вестмінстері, сидів, мабуть, суддя, дуже впевнено так сидів біля дверей власного будинку, увесь у білому. Можливо, також після служби в Індії.

Здійнявся ґвалт, підпилі жінки, п’яні жінки зчинили рейвах; тільки один поліцейський і навислі будники, високі будинки, із куполами, церкви, парламенти й гудок пароплава на річці — глухий і туманний крик. Це вже її вулиця, Кларисина; таксі завертали з-за рогу, як вода з-за паль мосту, а тоді зливалися в один потік, везучи, як йому здавалося, гостей на її прийом, Кларисин прийом.

Холодний потік зорових вражень тепер уже почав його втомлювати, неначе око — по вінця наповнена чаша, і решта вражень стікали її порцеляновими стінками вже не зафіксованими. Ну, що ж, пора вмикати розум. Тіло мусить стрепенутися, мусить жваво ввійти в будинок — освітлений, із розчиненими навстіж дверима, автомобілями біля входу, з яких виходили яскраві жінки; треба набратися хоробрості й витримати. Він клацнув великим лезом складаного ножика.

Щодуху збігла сходами Люсі, вона щойно заглянула до вітальні й поправила накидку, вирівняла крісло, постояла хвильку й достеменно відчула, що вже хто б зайшов, то одразу побачить, як тут чисто, яке все яскраве, як чудово все влаштовано, бо ж і справді, срібло — прегарне, прекрасні мідні камінні прибори, дивовижна нова оббивка на кріслах, а ще й штори із блискучої тканини з квітами й птахами, геть усе вона окинула досвідченим оком; почулися голоси — це гості вертаються з обіду; треба мерщій летіти!

Аґнес сказала, що буде навіть прем’єр-міністр; почула розмову в їдальні, коли зайшла з тацею склянок. А що їй до того, яке то взагалі має значення, буде прем’єр-міністр чи не буде прем’єр-міністра? Що старій місіс Вокер до того, а ще в таку пізню годину серед тарілок, баняків, друшляків, пателень, курячого холодцю, морожениць, зрізаних шкірок хліба, лимонів, супниць, глибоких мисок для пудингу, котрі, незважаючи на всі старання в посудомийній, були, здавалося, навіть у неї на голові, та й на кухонних столах і на стільцях; а вогонь палав і шумів, електрика сліпила очі, он уже пора накривати столи до вечері. Тож буде прем’єр-міністр чи не буде прем’єр-міністра — їй це байдуже.

— Пішли нагору, — сказала Люсі; одна за одною підіймалися леді, місіс Делловей ішла останньою і майже завжди передавала якісь послання на кухню. «Великий привіт місіс Вокер», — отаке сказала вона одного вечора. Наступного ранку вони перебрали всі страви — суп, лосось; а