Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
Тільки подумати, з якими випадками до нього звертаються: люди у своїх нестерпних муках, люди на межі божевілля, чоловіки і їхні дружини. Мусить вирішувати приголомшливо складні питання. Але, відчувала вона, щось дуже не хотілося би потрапити до сера Вільяма з якимись питаннями. Ні, він не та людина.
— Як справи у вашого сина в Ітоні? — запитала вона леді Бредшоу.
Недавно пропустив екзамени, розповіла леді Бредшоу, через свинку. Його батько навіть більше переживав, ніж син, «бо він сам», — подумала вона, але не сказала: «немов велика дитина».
Клариса поглянула на сера Вільяма, що розмовляв із Річардом. Він нітрохи не скидався на хлопчака, аж ніяк не скидався на велику дитину. Одного разу вона повела когось зі своїх знайомих до нього на прийом. Він мав у всьому рацію, був дуже розсудливий. Але, Господи, яке ж то полегшення було опинитися знову на вулиці! А якийсь бідолаха, пригадувала вона, весь час плакав у приймальні. Але вона ніяк не могла збагнути, що такого відразливого є в сері Вільямі, що конкретно в ньому їй так не подобалося. І Річард її підтримав, «на смак якийсь не такий, на запах також не теє». Але у своєму фахові дуже компетентний. Говорили вони про законопроект. Сер Вільям, стишивши голос, розповідав про якийсь випадок. Мав стосунок до відкладених наслідків воєнних неврозів, про що перед тим і заходила мова. Цей стан речей треба відобразити в законі.
Понизивши голос і втягуючи місіс Делловей під покров загальних жіночих справ, загальної гордості за своїх чоловіків з їхніми знаменитими якостями й схильністю до перевантажень на роботі, леді Бредшоу (от бідолашна гуска, нема її за що не любити) тихим голосом казала, що «лишень ми зібралися їхати, як чоловікові телефоном повідомили про сумний випадок. Молодий чоловік (саме про нього сер Вільям розповідає містерові Делловею) наклав на себе руки. Був на війні». Ох! — подумала Клариса, посеред мого прийому — раптом смерть. Перетнула вітальню та зайшла до маленької кімнати, де нещодавно усамітнювалися прем’єр-міністр із леді Брутн. Може, є хтось там. Нікого. Крісла досі тримали відбитки постатей прем’єр-міністра і леді Брутн: вона присіла скраєчку, а він непорушно спирався на спинку, сидів владно, поважно. Говорили про Індію. Тепер тут порожньо. Тож велич прийому осіла долі, так дивно зайти сюди у своєму пишному вбранні трохи постояти на самоті.
І навіщо Бредшоу на її прийомі розповідати про смерть? Молодий чоловік наклав на себе руки. А вони про це просторікують на її прийомі — Бредшоу балакає про смерть. Молодий чоловік наклав на себе руки, але як? Спочатку вона все пропустила крізь себе, наче це з її тілом сталося, коли почула про нещасний випадок, немовби сукня її зайнялася, неначе аж тіло запекло. Викинувся з вікна. Умить земля підійнялася; заржавілі прути загорожі враз його пронизали, смертельно скалічивши. Він лежав, у голові бухало, а тоді — задушлива темрява. Ніби в неї на очах. Але чому він так зробив? І ці Бредшоу на її прийомі розповідають про смерть!
Одного разу вона викинула в Серпантин шилінг і більше ніколи нічого не викидала. А він себе викинув. Вони й далі собі житимуть (треба повертатися до гостей, кімнати переповнені, люди ще й досі приїжджають). Усі вони (від самого ранку думала про Бортон, про Пітера, Саллі) далі собі старітимуть. Тут було щось дуже важливе, оповите всілякими розмовами; щось таке, що стиралося й тьмяніло в її житті, день за днем скрапувало в бруді, брехні й плітках. А він зберіг оте щось. Смерть — це виклик. Смерть — це спроба поєднатися; люди безконечно прагнуть досягти осердя, яке містичним чином увесь час від них вислизає; близькість розчахується розлукою, захват блякне, і залишається самотність. А в смерті — вічні обійми.
Але чи той молодий чоловік, що наклав на себе руки, — чи він викинувся, притискаючи до грудей свій скарб? «Я зараз міг умерти! Я ж боюсь, що щастя більшого мені в майбутнім ніколи вже не подарує доля!»
Є ж бо люди з душею поетів і мислителів. Припустимо, ним оволоділа якась пристрасть, і він пішов до сера Вільяма Бредшоу, знаного лікаря, але, як на неї, то до прихованого зла, без статі й жаги, надзвичайно ввічливого до жінок, але здатного на невимовну наругу — на зґвалтування душі, ось на що, — і якщо той юнак пішов до сера Вільяма, і він ось у такий спосіб на нього спробував вплинути, то чи не міг він потім сказати (так, вона вже була певна), чи не міг той юнак сказати: життя — нестерпне; вони зробили життя нестерпним — отакі люди, як сер Вільям?
А тоді (вона відчула це сьогодні вранці) з’явився страх, ота непідвладна нездатність прожити життя до кінця, спокійно перейти ту довгу ниву, яку передали тобі твої батьки; вглибині душі зачаївся величезний страх. І якби поряд не було Річарда зі своєю «Таймс», і вона не мала змоги припасти до землі, як та пташка, й опісля поволі ожити, гучно виплеснути свою незмірну радість, потерши паличку до палички, притуливши патичок до патичка, вона б загинула. А юнак наклав на себе руки.
Якимось чином це була її катастрофа і її ганьба. Це було її покаранням — бачити, як тоне й зникає якийсь чоловік чи жінка в темряві, а вона змушена стояти тут у своїй вечірній сукні. Вона плела інтриги, вона шахраювала. Вона ніколи від себе не була в захваті. Хотіла успіху. Хотіла стати схожою на леді Бексборо, ну, й таке інше. А ще колись раніше вона ходила по терасі в Бортоні.
Це все завдяки Річарду; вона ніколи ще не відчувала такого щастя. Але щастя не затримаєш, його не зупиниш. Нема більшого блаженства, думала вона, вирівнюючи крісла, випрямляючи книжковий ряд на поличці, аніж, полишивши позаду тріумфи юності, поринути в перебіг життя, нарешті з несподіваним вибухом радості побачити, як устає сонце й минає день. Не раз у Бортоні, коли всі розходилися зі своєю балаканиною, вона йшла дивитися на небо; або за обідом бачила небо поміж плечима інших; бачила його в Лондоні,
