Місіс Делловей - Вірджинія Вулф

У ньому, хоча це й безрозсудна думка, було щось від неї, у тому сільському небі, у небі над Вестмінстером. Вона розсунула штори, дивилася. О, яка несподіванка! — з кімнати навпроти виглянула старенька! Вона збиралася лягати спати. А небо? Думала, воно буде урочистим, буде ледь підсвіченим небом, що повертає свої ланіти в прощальній красі. Воно ж виявилося блідим, як попіл, а над ним проносилися подовгасті хмари. Ніколи не бачила такого неба. Мабуть, вітер здійнявся. А в кімнаті навпроти старенька лягала спати. Просто заворожує, коли дивишся, як вона ходить по кімнаті, виглядає надвір. А чи вона і її бачить? Погляд годі відірвати від старенької, коли вона так повільно, так звагом готується лягати спати, а за стіною у вітальні — сміх, розмови. Ось, вона вже затягла штори. Почав бити годинник. Наклав на себе руки молодий чоловік; вона його не шкодувала; а годинник бив — раз, двічі, тричі, вона його не шкодувала, хоча все решта далі тривало. Ось! Старенька загасила світло! Будинок навпроти поринув у пітьму, а все інше далі тривало, повторила вона, і тут до неї прийшли слова: «Вже не бійся влітку спеки». Треба повертатися. Який незвичайний вечір! Відчувала себе дуже схожою на нього — на того юнака, що наклав на себе руки. Навіть тішилася, що він так учинив — взяв і все викинув. Бив годинник. У повітрі розходилися свинцеві кола. Через оту смерть якось гостріше відчувала красу, відчувала веселість. Але їй треба повертатися. Треба зібратися докупи. Треба знайти Саллі з Пітером. І вона вийшла з маленької кімнатки.

— А де Клариса? — запитав Пітер. Він із Саллі сидів на канапі. (Навіть після стількох років він не міг її називати «леді Россетер».)

— Куди ж поділася ця жінка? — запитав він. — Де Клариса?

Саллі припускала, а Пітер загалом погоджувався, що там були впливові люди, політики, їм не знайомі, хіба що з газетних фотографій, тому Клариса мусила їм догоджати. Вона з кимось із них. А Річард Делловей так і не потрапив до кабінету міністрів. Видно, не вдалося йому, припускала Саллі. Щодо неї, то вона майже не читає газет. Так, іноді трапляється його ім’я. А вона, ну, вона живе дуже окремішнім життям, у пустелі, як сказала б Клариса, серед великих торговців, великих фабрикантів, людей, які, зрештою, таки щось роблять. І вона дещо зробила!

— Маю п'ятьох синів! — сказала вона.

Боже, як вона змінилася! Охоплена материнською ніжністю, егоїзмом також. Останній раз вони бачилися, пригадував Пітер, серед цвітної капусти в місячному світлі — листя «немов нечищена бронза», сказала вона, уживши цей літературний зворот, і зірвала троянду. Тієї жахливої ночі вона безперестанку тягала його туди-сюди, туди-сюди після сцени біля фонтана; йому треба було сісти на нічний потяг. Господи, він плакав!

Он, його стара звичка — відкривати й закривати лезо складаного ножика, подумала Саллі, завжди відкриває й закриває той свій ножик, як тільки починає хвилюватися. Вони страшенно зблизилися, вона з Пітером Волшем, коли він закохався в Кларису, а тоді за обідом сталася та жахлива, сміховинна сцена з Річардом Делловеєм, коли вона назвала Річарда Делловея «Вікемом». Не так назвала, ну, то й що? А Клариса як скипіла! Відтоді вони майже не бачилися, — вони з Кларисою, — не більше п’яти-шести разів за останні десять років. Тим часом Пітер Волш подався до Індії, і вона щось таке чула, ніби одружився й ніби не дуже вдало, навіть не знала, чи має дітей, а спитати якось не випадало, він так змінився. Якось зіщулився й подобрів, вона одразу відчула: для неї він залишався надзвичайно близькою людиною, бо з ним пов’язана її юність, вона навіть мала подаровану ним книжечку Емілі Бронте, адже колись він збирався писати, аякже! У ті дні він хотів писати.

— Щось написали? — запитала вона його.

— Ага, написав! — сказав Пітер Волш, і вона засміялася.

А вона досі приваблива, досі впадає в око ця Саллі Сітон. Але що то за Россетер? На весіллі був із двома камеліями в петлиці — це все, що Пітер про нього знав. «Мають тьму-тьмущу слуг і безліч гектарів теплиць», — писала Клариса; ну, щось у тому дусі. А Саллі не заперечувала, лишень сміялася.

— Так, я маю десять тисяч на рік, — уже й не пам’ятала чи то після сплати податків, чи до сплати, бо все за неї робив чоловік, — із яким вам обов’язково треба познайомитися, — казала вона, — він обов’язково вам сподобається.

А Саллі в ті часи була бідна як руда миша. Аби приїхати до Бортона, мусила закласти бабусин перстень, подарований її прадідові Марією-Антуанеттою.

Так, Саллі пам’ятає; вона досі його зберігає, той перстень з рубіном, який Марія-Антуанетта подарувала її прадідові. У ті дні вона не мала й пенні за душею, а щоб поїхати в Бортон, мусила завжди щось придумувати, якось викручуватися. Поїздка до Бортона для неї дуже багато важила — не давала зійти з розуму, настільки нестерпним здавалося життя вдома. Тепер усе вже в минулому. Містер Перрі помер, а міс Перрі жива. Це його страшенно ошелешило, нічого схожого ще не пережив у житті! — сказав Пітер. Адже був певен, що вона померла.

А зі шлюбом у Клариси, припускала Саллі, здається, все гаразд? Он та дуже гарна, спокійна юна леді — це ж бо Елізабет, он там, біля вікна, у рожевій сукні.

(Вона як тополя, вона як річка, вона як гіацинт, думав Віллі Тіткоум. Ох, скоріш би вже за місто й роби, що хочеш! Здається, почула скавучання свого бідного песика, так, Елізабет направду почула його скавучання.) Нітрохи не схожа на Кларису, сказав Пітер Волш.

— Ох, Клариса!

А Саллі не забувала про Кларису. Вона багато чим зобов’язана Кларисі. Вони були подругами, не знайомими, а справжніми подругами, навіть тепер вона іноді бачить, як Клариса, уся в білому, йде по будинку з оберемком квітів у руках — до сьогодні листя тютюну нагадує їй про Бортон. І постійно — але чи Пітер розуміє? — їй чогось бракує. І чого б це їй бракувало? Гарна собою, навіть надзвичайно гарна. А якщо відверто (Пітер — давній друг, справжній друг — хіба має значення розлука? Хіба значить щось відстань? Іноді їй так хочеться написати йому листа, вона навіть напише, а потім усе порве, він же розуміє, бо тут не обов’язково щось говорити, люди розуміють одне одного й без слів, ну, коли приходить те відчуття, коли бачиш, що ти вже немолода, а вона