Щоденник - Чак Паланік

Мистецтво, натхнення, кохання — їх так просто препарувати. Пояснити до краю і вичерпно.

Райдужно-зелений барвник та «зелена крушина» — це сік квітів. Фарба «капагська коричнева» — це ґрунт з Ірландії, шепотіла Місті. Кіновар — це яскраво-червона руда, яку збивають стрілами з високих іспанських круч. Бістр — це жовта сажа спаленого бука. Кожен шедевр — це просто ґрунт і попіл, змішані якимось ідеальним чином.

Попіл до попелу. Пил до пилу.

Навіть коли ви цілувалися, ти заплющував очі.

А Місті свої не заплющувала, але на тебе не дивилася, а дивилася на твою сережку. Срібло, потьмяніле майже до коричневого кольору, з шишечкою прямокутних скляних діамантів, які мерехтіли в темному волоссі, що спадало тобі на плечі, — і це Місті дуже подобалося.

Того першого разу Місті безупинно казала тобі: «Фарба «Деві сіра» — порошковий сланець. «Бременська блакитна» — це гідроксид міді та карбонат міді, смертельна отрута». Місті казала: ««Блискуча яскраво-червона» — це йод і ртуть. Фарба «кістяна сажа» — це перепалені кості…»

Фарба «кістяна сажа» — це перепалені кості.

«Шелак» — це гівно, яке залишає тля на листі та гілках. «Франкфуртська сажа» — це перепалена виноградна лоза. У масляних фарбах використовується олія давлених волоських горіхів або макових зерен. Чим більше ти знаєш про мистецтво, тим більше воно стає схожим на чаклунство. Усе перемелюється, змішується та запікається — як на кухні.

Місті й досі говорила, говорила, говорила, але то було через кілька днів, галерея за галереєю. То було в музеї, де її картину з високою кам’яною церквою приліпили до стіни між Моне та Ренуаром. Коли Місті сиділа на холодній підлозі, затиснувши між ногами Пітера. Уже вечоріло, і музей був безлюдним, як пустеля. Пітер, притиснувшись своєю ідеальною головою з чорним волоссям ДО ПІДЛОГИ, простягнув догори руки і, засунувши їх під її светр, крутив їй соски на грудях.

Обома твоїми руками. Фізіологи-біхевіористи твердять, що людські істоти злягаються лицем до лиця саме через груди. Жінки з великими грудьми приваблювали більше партнерів, котрі наполягали на грудних пестощах під час статевого акту. У результаті народжувалося більше жінок з успадкованими великими грудьми. А це, у свою чергу, ще більше стимулювало секс обличчям до обличчя.

А тут, на підлозі, з руками Пітера на своїх грудях, з його набряклим прутнем у трусах, Місті, обхопивши його стегнами, розповідала, як Вільям Тернер, створюючи свій шедевр про Ганнібала, який долав Альпи, щоб знищити салаську армію, поклав у його основу свою пішу прогулянку в йоркширській глибинці.

Ще один приклад того, що все є автопортретом.

Місті розповіла Пітеру про те, що можна дізнатися з історії мистецтва. Що Рембрандт нахлюпував фарбу таким товстим шаром, що люди жартували, що кожен його портрет можна взяти за ніс і підняти.

Її волосся звисало вниз, а по обличчю рясно котився піт. Її повні ноги тремтіли, виснажені, але все одно тримали її верхи на Пітері. А вона ковзала на бульбі в його трусах.

Пальці Пітера міцніше вхопилися за її груди. Його стегна підкинулися догори, а м’яз orbicularis oris щільно заплющив його очі. Трійчастий м’яз опустив куточки його рота, оголивши нижні зуби Пітера. Його пожовклі від кави зуби вгризлися в повітря.

Гаряча волога пульсувала, витікаючи з Місті, а у Пітера в трусах пульсував настовбурчений член, все ж інше зупинилося. Вони обидва перервали своє дихання на один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім довгих секунд.

А потім вони обоє зів’янули, виснажені. Тіло Пітера розслаблено розтяглося на підлозі. Місті пласко розпростерлася на ньому. І вони, і їхня одіж склеїлися воєдино рясним потом.

А зі стіни на них дивилася картина із зображенням високої церкви.

І в той самий момент до них підійшов охоронець музею.

У темряві звучить голос Ґрейс, і він каже Місті:

— Робота, яку ти робиш, купить свободу твоїй родині. — І додає: — Відпочивальники тепер не з’являтимуться тут десятиліттями.

Якщо одного дня не прокинеться Пітер, Ґрейс та Місті — останні з Вілмотів.

Якщо ти не прокинешся, то нових Вілмотів уже не буде.

Чути, як Ґрейс щось нарізає ножицями.

Три покоління аристократів. Немає сенсу наново накопичувати статки родини. Нехай будинок відходить католицькій церкві. Нехай відпочивальники влітку заюрмлюють острів. Тепер, коли Теббі мертва, у Вілмотів не лишилося акцій у майбутті. Не лишилося капіталовкладень у майбутнє.

Ґрейс каже:

— Твоя творчість — це подарунок майбутньому, і кожного, хто спробує тебе зупинити, прокляне історія.

Поки Місті малює, руки Ґрейс обхоплюють чимось її талію, потім передпліччя, потім — шию. Чимось, що легенько і м’яко тре шкіру.

— Місті, люба, у тебе талія — сімнадцять дюймів, — каже Ґрейс.

То у неї мірна стрічка.

Щось гладеньке прослизає поміж її губами, і голос Ґрейс мовить:

— Час прийняти ще одну пігулку.

Питна соломинка встромляється їй в рот, і Місті відсмоктує достатньо води, щоб проковтнути капсулу.

У 1819 році Теодор Жеріко написав шедевр «Пліт Медузи». На ньому зображено десятеро жертв корабельної катастрофи, які вціліли через два тижні зі ста сорока семи людей, що висадилися на пліт після того, як їхній корабель потонув. У той час Жеріко саме покинув свою вагітну коханку. Щоб покарати себе, він поголив голову. Майже два роки він не бачився з друзями, ніколи не з'являвся на публіці. Йому було двадцять сім, і він жив усамітнено та малював. Оточений умирущими й трупами, він студіював їх для свого шедевра. Після кількох спроб самогубства він помер у віці тридцяти двох років.

Ґрейс каже:

— Ми всі смертні. Мета — не жити вічно, мета —