Щоденник - Чак Паланік

Вона вимірює стрічкбю довжину ніг Місті. Щось холодне та гладеньке ковзає по щоці Місті, і голос Ґрейс повідомляє:

— Помацай. Це — атлас. Я шию тобі сукню на презентацію.

Та замість «сукня» Місті чується «саван».

На дотик Місті відчуває, що атлас — білий. Ґрейс ушиває весільне плаття Місті. Переробляє його. Забезпечує йому безсмертя. Воскресіння. Відродження. Місті і досі відчуває на ньому духи «Пісня вітру».

Ґрейс каже:

— Ми запросили всіх. Усіх відпочивальників. Твоя презентація стане найбільшою суспільною подією сторіччя.

Так само, як і її весілля.

Наше весілля.

Та замість «презентації» Місті чується «кремація».

Ґрейс каже:

— Ти майже скінчила. До завершення лишилося ще вісімнадцять малюнків.

Щоб стало рівно сто.

Та замість «скінчила» Місті чується «померла».

Сьогодні в темряві за повіками увімкнулася протипожежна сигналізація. Один довгий дзвінок у коридорі — він звучить крізь двері так гучно, що Ґрейс аж скрикнула:

— Ой, що там таке? — потім поклала руку на плече Місті й сказала: — Працюй, не зупиняйся.

Рука стискає плече, і Ґрейс каже:

— Лише закінчи оцей останній малюнок. Це — все, що нам потрібно.

Її кроки віддаляються, і розчиняються двері в коридор. Тепер сигнал тривоги ще гучніше калатає — верещить, як дзвінок на перерву в школі, де навчалася Теббі. У її власній початковій школі, коли вона була малою. Дзеленчання стишується, коли Ґрейс зачиняє за собою двері. Вона не замикає їх.

Але Місті все одно малює.

Її мати в Текумзе-Лейк… коли Місті сказала їй, що, може, вийде заміж за Пітера Вілмота та переїде на острів Чекайленд, її мати сказала Місті, що всі великі капітали стоять на шахрайстві та нещастях. Чим більші капітали, сказала вона, тим більше постраждало людей. Для багатих людей, сказала мати, перший. шлюб — це лише питання продовження потомства. А потім спитала, чому ж насправді Місті хоче провести решту свого життя в оточенні подібних людей?

Її мати спитала:

— Ти що, більше не хочеш бути художницею?

До речі, Місті сказала їй, що ні, хоче.

Річ навіть була не в тім, що Місті кохала Пітера. Вона й сама не знала, чи було то кохання. Вона просто більше не могла повернутися додому на оту стоянку автопричепів.

Може, дочкам завжди судилося засмучувати своїх матерів. Робота в них така.

Цього не вчать у мистецькому коледжі.

А протипожежна тривога дзеленчить та дзеленчить.

А на різдвяні канікули Пітер та Місті втекли. І цілісінький тиждень Місті змушувала свою матінку хвилюватися. Священик поглянув на Пітера й сказав:

— Усміхнися, синку. У тебе такий вигляд, наче тебе на розстріл ведуть.

А її матінка зателефонувала до коледжу. Обдзвонила лікарні. В одній з кімнат невідкладної допомоги був труп жінки, молодої жінки, яку знайшли голою в кюветі, — її убили, вдаривши кільканадцять разів ножем у живіт. На Різдво матуся Місті проїхала через три округи, щоб поглянути на скалічене тіло отієї невідомої. І поки Пітер та Місті урочисто ступали через головний хід церкви на Чекайленді, її мати, затамувавши дух, спостерігала, як поліцейський детектив розстібав зіпер на мішкові з трупом.

В отому попередньому житті Місті зателефонувала матінці через два дні після різдвяних свят. Сидячи в будинку Вілмотів за замкненими дверима, Місті перебирала пальцями дешеву біжутерію, яку їй подарував Пітер, коли вони зустрічалися: фальшиві брильянти і фальшиві перлини. Спочатку Місті вислухала кілька панічних повідомлень, залишених на автовідповідачі її матінкою. А коли нарешті зібралася з духом і набрала їхній номер у Іекумзе-Лейк, її мати просто не стала з нею розмовляти і поклала слухавку.

Подумаєш, велика річ! Трохи поплакавши, Місті більше не дзвонила своїй матері.

Бо на острові Чекайленд вона вже встигла відчути себе більше вдома, аніж будь-коли в автопричепі.

А готельна протипожежна сигналізація не замовкає, і крізь двері хтось гукає: «Місті? Місті-Мері?» — То чоловічий голос. Потім чується стук у двері.

І Місті відповідає:

— Хто там?

Коли двері розчинилися, сигналізація стає гучнішою, а потім знову її звук слабшає. Якийсь чоловік каже:

— Господи, ну й сморід тут! — То Ангел Делапорте прийшов їй на порятунок.

До речі, погода сьогодні — хаотично-нервова, панічна та позначена легкою шарпаниною, коли Ангел зриває плівки з обличчя Місті. Він забирає в неї пензель. А потім сильно ляскає по кожній щоці і каже:

— Прокидайся. У нас мало часу.

Ангел Делапорте ляскає її не так, як дають ляпаси курвам у мексиканських серіалах, бо Місті — сама шкіра й кістки.

А готельна протипожежна сигналізація все дзвенить та дзвенить.

Мружачись від сонця, що йде від малесенького слухового вікна, Місті каже: «Припини». Місті каже, що він не розуміє. Що вона мусить малювати. Це все, що в неї лишилося.

Малюнок на мольберті перед нею — квадрат неба, бруднуватий блакитно-білий, ще зовсім незакінчений, але він займає увесь аркуш паперу. Біля одвірка зображенням до стіни прихилені інші малюнки. На кожному — номер, написаний на звороті олівцем. На одному видніється — «дев’яносто сім». Потім — «дев’яносто вісім» і «дев'яносто дев’ять».

А сигналізація дзвенить та дзвенить.

— Місті, — каже їй Ангел, — що б це не був за експеримент, ти його закінчила. — Він іде до комірчини і виймає звідти халат і сандалі. Потім повертається, взуває сандалі їй на ноги й каже: — Людям знадобиться приблизно дві хвилини, щоб розібратися, що це фальшива тривога.

Просунувши руки їй під пахви, Ангел рвучко піднімає Місті на ноги. Стиснувши руку в кулак, він гепає по гіпсовій відливці і питає: