Щоденник - Чак Паланік

— Ви бездоганно виконали ще одну роботу. Ми й не могли вимагати від вас більшого.

Лікар відсовує завіси, щоб стало видно океан та пляж. На березі юрмляться відпочивальники, підштовхуючи одне одного до води. Уздовж лінії припливу — сміття. Дирчить пляжний тракторець, тягнучи за собою каток. Сталевий каток, що залишає на мокрому піску кособокий трикутник. Логотип якоїсь корпорації.

А біля трикутника на піску відбиваються слова: «Враховуємо ваші колишні помилки, щоб побудувати краще майбутнє».

Чиєсь туманне формулювання завдання.

— Через тиждень, — каже лікар, — ця компанія заплатить купу грошей, щоб прибрати свою назву з цього острова.

Тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати який завгодно сенс.

Тракторець тягне каток, знову і знову відтискуючи свою рекламу, аж поки її не змивають хвилі.

Лікар каже:

— Коли розбивається літак, то всі авіакомпанії платять за скасування своєї реклами в телевізорі та газетах. Ви це знали? Бо ніхто з них не хоче, щоб з ними асоціювалися подібні катастрофи. — Він додає: — Через тиждень на цьому острові не лишиться жодної рекламної вивіски. Вони заплатять скільки завгодно, аби тільки забрати звідси свої назви.

Лікар складає неживі руки Місті у неї на колінах. Наче бальзамує її. Він каже:

— А тепер — відпочиньте. Незабаром тут буде Полет і прийме у вас замовлення на обід.

Між іншим, він підходить до її нічного столика і забирає пляшечку з капсулами. Виходячи, він опускає пляшку собі в кишеню, нічого не кажучи з цього приводу.

— Іще тиждень, — зазначає він, — і увесь світ жахатиметься цього місця, але вони дадуть нам спокій.

Виходячи, лікар не замикає дверей.

В її попередньому житті Пітер та Місті здали свою нью-йоркську квартиру в суборенду, коли зателефонувала Ґрейс і сказала, що помер Гарроу. Батько Пітера помер, і його мати лишилася сама в їхньому великому будинку на Березовій вулиці. Чотири поверхи заввишки, з гірським пасмом дашків, веж та вікон із виступами. І Пітер сказав, що вони мають їхати і потурбуватися про матір. Улаштувати справи з маєтністю Гарроу. Пітер був виконавцем заповіту. Це лише на кілька місяців, сказав Пітер. А потім Місті завагітніла.

Вони запевняли одне одного, що Нью-Йорк однаково на першому місці. А вже потім — батьки.

До речі, Місті Не було на що нарікати. Виникло невеличке вікно вільного часу, перші кілька років після народження Теббі, коли Місті могла скрутитися калачиком на ліжку поруч із донькою, більше нічого у світі не бажаючи. Народження Теббі зробило Місті частиною чогось більшого, частиною клану Вілмотів, частиною острова. Місті почувалася впевненіше та затишніше, аніж їй коли-небудь мріялося. Хвилі на березі за вікном спальні, тихі вулиці; острів був достатньо далеко від довколишнього світу, щоб ти припинила чогось бажати. Припинила чогось потребувати. Припинила турбуватися. Прагнути. Завжди розраховувати на щось більше.

Вона кине малювати і курити дурман.

І не треба було самовдосконалюватися, ставати відомою чи тікати від реальності. Досить було просто там бути.

Тихі ритуали миття посуду та складання одягу. Пітер приходив додому, і вони сиділи на ґанку разом із Ґрейс. Вони читали Теббі на ніч. Вони сиділи в старих і скрипучих плетених кріслах, а над лампочкою ґанку вилися нічні метелики. У глибині будинку бив годинник. З лісу за селом долинав крик сови.

А потойбіч протоки виднілося материкове місто — запруджене людьми, завішане рекламними щитами, що вихвалювали вироблені в місті товари. Люди їли дешеві харчі і кидали сміття на пляж. Причиною того, що на острові було спокійно і затишно, було те, що там нічого було робити. Не було кімнат, що здавалися в оренду. Не було готелю. Не було літніх дач. Не було гучних прийомів та святкувань. Ніде не можна було поїсти, бо на острові не було ресторану. Ніхто не продавав мушлі зі зробленими вручну написами «Острів Чекайленд». З океанського боку берег був скелястий, а з боку навпроти материка — захаращений квартирками устриць.

Приблизно в той час сільська рада вирішила розпочати ремонтні роботи в закритому готелі, щоб знову його запустити. То була ідіотська ідея — використати всі до крихти вільні кошти з довірчого фонду кожного мешканця, коли всі родини скинулися, щоб здійснити капітальний ремонт вигорілої старої руїни, що височіла на схилі над гаванню. Змарнувати останні ресурси, щоб привабити купи туристів. Приректи наступні покоління на обслуговування столиків, прибирання готельних номерів та розписування ідіотськими написами сувенірних ракушок молюсків.

Важко забути біль, але ще важче пригадати солодку приємність.

Щастя не Лишає шрамів. Мир та спокій майже нічого нас не вчать.

Скрутившись калачиком на стьобаній ковдрі, — частина всіх і кожного, хто жив тут поколіннями, — Місті могла спокійно лежати, обійнявши свою доньку. Місті могла тримати свою дитину, огорнувшись навколо неї так, наче Теббі й досі була в її утробі. І досі була частиною Місті. Безсмертною частиною.

Кислий молочний запах Теббі, запах її віддиху. Солодкий запах дитячого порошкового харчування, майже цукрового порошку. Місті лежить, торкаючись носом теплої шиї своєї дитини.

Упродовж отих років вони не мали підстав кудись поспішати. Вони були молодими. Їхній світ був чистим. У неділю — церква. То було читання книжок і лежання у ванні. Збирання диких ягід та приготування варення увечері, коли кухня прохолодна від бризу, який віє у відчинені вікна. Вони завжди знали фазу місяця, але рідко — день тижня.

Через оте маленьке віконце років Місті побачила, що її життя не було самоціллю. Вона була засобом забезпечення майбутнього.

Вони ставили Теббі до рами парадних дверей. Навпроти всіх забутих імен, які й досі там були. Усіх дітей, які вже померли. Вони позначали її зріст фломастером.

Теббі, чотири роки.

Теббі, вісім років.

До речі, погода сьогодні злегка сентиментальна. І ось вона сидить біля слухового вікна мансардної кімнати в готелі «Чекайленд», а під нею простирається острів, захаращений незнайомцями та фірмовими девізами. Рекламними щитами та неоновими вивісками. Логотипами. Торговими марками.