Щоденник - Чак Паланік

Ото були три її слова, що характеризували голуба.

А Пітер поглянув на неї, затиснувши нижню губу зубами і зсунувши брови зморщувальним м’язом.

У тому попередньому житті, в мистецькому коледжі, Пітер попросив її назвати якийсь водний об’єкт.

Ідучи поруч із ним, Місті сказала:

— Канал Святого Лаврентія.

Пітер повернувся і поглянув на неї. Він навіть зупинився.

— А тепер назви три прикметники, що. його. характеризують, — сказав він.

І Місті підкотила очі й сказала:

— Жвавий. Швидкий та переповнений.

І Пітерів м'яз верхньої губи витворив на його обличчі іронічну посмішку.

Коли вони ступали поруч, Пітер поставив їй оте останнє питання. Він попросив її уявити, що вона — в кімнаті. Усі стіни кімнати білі, і в ній немає ні вікон, ні дверей. Він попросив Місті:

— Розкажи трьома словами свої відчуття в тій кімнаті.

Місті ніколи так довго ні з ким не зустрічалася. Тож, наскільки вона здогадувалася, це було щось на кшталт прихованого способу взаємного опитування, до якого вдавалися закохані. Способу, завдяки якому Місті дізналася, що найбільше Пітер любив морозиво зі смаком гарбузового пирога, тому й не надала особливого значення питанням, що їх ставив Пітер.

Місті відповіла:

— Тимчасовість. Скороминущість. — Трохи подумала і додала: — Сум’яття.

Оце були ті три слова, якими вона схарактеризувала закупорену білу кімнату.

В її попередньому житті, коли вони йшли, не тримаючись за руки, Пітер розповів їй, як працює тест Карла Юнга. Кожне питання було свідомою спробою добратися до підсвідомого.

Колір. Тварина. Водний об’єкт. Суцільно-біла кімната.

Усе це — архетипи за Карлом Юнґом, пояснив Пітер. Кожен образ представляв якийсь аспект особистості.

Золотий колір, який назвала Місті, — це так вона бачила себе саму.

Тварина — це так вона бачила інших людей.

Вона бачила їх «Брудними. Дурними. Бридкими», сказав Пітер.

Жвавий. Швидкий. Переповнений.

Усе, що ми кажемо, свідчить про нашу руку. Наш щоденник.

Не дивлячись на неї, Пітер резюмував:

— Я був не в захваті від твоєї відповіді.

Стосовно ж свого останнього запитання, про суцільно-білу кімнату, він сказав, що кімната без вікон та дверей означала смерть.

Значить, її смерть буде тимчасовою, скороминущою та сповненою сум’яття.

Джайністи були сектою буддистів, які стверджували, що вміють літати. Вони могли ходити по воді. Могли розуміти всі мови. Кажуть, що вони володіли здатністю перетворювати звичайні метали на золото. Могли зцілювати калік та робити сліпих зрячими.

Заплющивши очі, Місті слухає лікаря, який усе це їй розповідає. Вона слухає і малює. Ще до світанку вона встає, щоб Грейс заліпила їй очі. Після заходу сонця плівки знімають.

— Стверджують, — чується голос лікаря, — що джайністи могли воскрешати померлих.

Усе це вони могли робити завдяки тому, що вони саморуч катували себе. Вони морили себе голодом і жили без статевих утіх. Саме життя, сповнене поневірянь та болю, і забезпечувало їм їхні магічні здібності.

— Таку ідею люди називають аскетизмом, — пояснює лікар.

Він говорить, а Місті просто малює. Місті працює, поки є необхідні фарби, пензлі та олівці. Закінчивши, вона перегортає сторінку. Вона робить те, що колись робила Теббі. Джайністи-буддисти славилися в усіх царствах Близького Сходу. При дворах правителів Сирії і Єгипту, Епіру та Македонії вони творили свої чудеса іще за чотириста років до нашої ери. Ці чуде са надихнули іудеїв-есеїв та ранніх християн. Вони привели у захват Олександра Македонського.

Отак промовляючи, лікар Туше розповідає, що християнські мученики були послідовниками джайністів. Кожного дня свята Катерина Сієнська тричі хльостала себе батогом. Перше побиття було за її власні гріхи. Друге — за гріхи нині живущих. А третє призначалося за гріхи померлих.

Святого Симеона канонізували після того, як він простояв на стовпі, відкритий усім стихіям, аж поки не згнив заживо.

Місті каже:

— Готово, — і чекає на новий аркуш паперу, на нове полотно.

Чути, як лікар бере в руки щойно закінчений малюнок. І каже:

— Пречудово. Чисте натхнення.

Його голос затихає, коли він віддаляється в протилежну частину кімнати. Чути шкрябання — то він записує олівцем номер на звороті. А за вікном — океан. Його хвилі сичать і вибухають. Він кладе малюнок побіля дверей, а потім його голос знову наближається, гучнішає, і лікар питає:

— Вам знову потрібен папір чи полотно?

— Байдуже. Полотно, — каже Місті.

Відтоді, як загинула Теббі, Місті не бачила жодного зі своїх творів. Вона питає:

— А куди ви їх відносите?

— В одне безпечне місце, — відказує доктор Туше.

Її місячні затрималися майже на тиждень. То від голоду. Вона не хоче мочитися на контрольні палички для визначення вагітності. Пітер уже виконав своє завдання, він привіз її сюди.

А лікар каже:

— Можете починати. — Його рука огортає її руку і підносить її до шорсткої, туго натягнутої тканини, вже покритої шаром кролячого клею.

Іудеї-есбї, каже лікар, початково являли собою, групу відлюдників-персів, які поклонялися сонцю.

Відлюдниця. Отак вони називали жінок, замурованих заживо в підвалах соборів. Замурованих, щоб дати споруді душу. Ідіотська історія будівельних підрядчиків. Замуровували в стіни віскі, жінок та кішок. І її чоловік теж це робив.

Ти.

Місті на мансарді як у пастці, бо її не відпускає гіпсовий злиток. А двері й досі замикаються ззовні. Якщо ж вона заприндиться, то в лікаря завжди напоготові шприц з якоюсь рідиною. О, Місті цілу книгу може написати про відлюдників!

Есеї, розповідає лікар Туше, жили осторонь від звичайного