Щоденник - Чак Паланік

У кімнаті тихо, тільки олівець скрипить по паперу. А надворі, п’ять поверхів униз, океанські хвилі сичать і вибухають.

На обід Полет привозить іще їжі, але Місті не їсть. Нога в гіпсі вже стала досить вільно соватися, бо Місті втратила багато ваги. Надмір твердої їжі значить, що доведеться зайвий раз іти до туалету. А це значить перерву в роботі. На гіпсовій нозі майже не лишилося білого місця, бо Теббі замалювала її всю численними квітами та пташками. Тканина робочої сорочки Місті зашкарубла від пролитого поту. Зашкарубла і прилипає до її рук та грудей. Її руки вкриті кіркою засохлої фарби. Отруєні.

Її плечі болять і потріскують, а кисть — хрустить як незмазана. Пальці її навколо вугільного олівця оніміли. Її шию корчать судоми, які віддаються по обидва боки хребта. В її шиї такі відчуття, які мають бути в шиї Пітера — вигнута дугою так, що голова ледь не торкається сідниць. В її зап’ястях такі відчуття) які мають бути в зап’ястях Пітера — вузлуватих та скрючених — судячи з їхнього вигляду.

Її очі міцно заклеєні, а її обличчя настільки розслаблене, що вона не може здолати опір двох стрічок клейкої плівки, що йдуть від лоба через очі, а потім — по щоках через щелепу і до шиї. Ця стрічка тримає м’яз orbicularis oculi довкола очей, великий щелепний м’яз у куточку її рота — вона тримає всі її лицеві м’язи розслабленими. Через цю плівку Місті здатна розкрити рота тільки на щілину. Вона може розмовляти лише пошепки.

Теббі встромляє питну соломинку їй у рот, і Місті смокче воду. Голос Теббі каже:

— Що б не сталося, ти мусиш творити.

Теббі витирає їй навколо рота і каже:

— Мені вже скоро треба йти. Будь ласка, не зупиняйся, хоч як би ти за мною не скучила. Ти обіцяєш?

І Місті, не відриваючись від роботи, шепоче:

— Так.

— Хоч як би довго мене не було? — питає Теббі.

І Місті шепоче:

— Обіцяю.

Якщо ти зморена, то це ще не значить, що ти в повному ауті. Якщо ти голодна чи у тебе щось болить, то це теж не означає, що ти — в знемозі. Якщо тобі хочеться сцяти, то це не мусить тебе зупиняти. Ніщо не мусить відволікати твоєї уваги. Поки є натхнення, ти працюєш.

Увесь день Місті працює всліпу, а потім олівець зупиняється, і вона чекає, що Теббі забере малюнок і дасть їй чистий аркуш паперу. Але не відбувається нічого.

І Місті гукає:

— Теббі?

Цього ранку Теббі пришпилила до материної сорочки велику комбіновану брошку із зеленими та червоними скельцями. Потім Теббі завмерла, а Місті наділа доньці на шию мерехтливе намисто з товстих фальшивих брильянтів. Теббі стояла непорушно, як статуя. У сонячних променях, що падали з вікна, ці брильянти іскрилися яскраво, наче незабудки та всі інші квіти, які Теббі так і не побачила цього літа. Потім Теббі заліпила материні очі плівкою. І це було востаннє, коли Місті її бачила.

Місті знов гукає:

— Теббі, люба, де ти?

Ані звука, анічогісінько взагалі. Тільки хвилі на узбережжі сичать і вибухають. Розчепіривши пальці, Місті простягає руку і мацає довкола себе повітря. Уперше за багато днів її залишили саму.

Дві смужки клейкої плівки починаються від лінії' її волосся, тягнуться вниз через очі і загинаються аж під щелепу. Затиснувши край плівки вказівним та великим пальцями, Місті здирає кожну стрічку — повільно, аж поки не зідрала зовсім. Її очі розплющуються і кліпають. Вона не може зосередити погляд через надто яскраве сонячне світло. Поки її очі не призвичаїлися, малюнок на мольберті перед нею виглядав як суцільна розмазана пляма.

Аж ось починають вирисовуватися олівцеві штрихи, — вони чорніють на тлі білого паперу.

Це малюнок океану поруч із берегом. У воді щось плаває. Якась людина плаває вниз обличчям у воді, молода дівчина з довгим чорним волоссям, що віялом розійшлося довкола неї навсібіч.

Чорне волосся її батька.

Твоє чорне волосся.

Усе — автопортрет.

Усе — щоденник.

За вікном, біля краю води, зібралася юрма людей. Двоє людей бредуть по пояс у воді, щось тягнучи поміж собою. Щось яскраво-рожеве спалахує в променях сонця.

То — фальшиві брильянти. Намисто. То вони несуть Теббі, вхопивши під руки та за щиколотки, а її волосся — мокре й розпрямлене — звисає у хвилі, що сичать і вибухають на березі.

Натовп розступається.

За дверима спальні чути гучні кроки в коридорі. Чийсь голос за дверима каже: «Я вже його приготував».

Двоє людей несуть Теббі по берегу до ґанку готелю.

Замок у дверях клацає, двері рвучко розчиняються, і на порозі з’являються Ґрейс та лікар Туше. У руці лікаря виблискує голкою шприц для. підшкірних ін’єкцій.

Місті намагається встати, волочачи за собою свою загіпсовану ногу. Свою гирю та ланцюг каторжанина.

Лікар кидається вперед.

А Місті каже: «Це Теббі. З нею щось сталося. На пляжі. Я мушу туди спуститися».

Гіпсовий відливок хилиться вбік і звалює її на підлогу. Мольберт із тріском гепається поруч, скляна банка з каламутною водою розбивається, і друзки розлітаються навсібіч. Катетер висмикується з пластмасового мішечка, і відразу стає чути сморід сечі, що пролилася на килим. Ґрейс закочує рукав робочої сорочки Місті.

Твоєї старої робочої сорочки. Цупкої від висохлої фарби.

— Вам не можна йти вниз у такому стані, — каже лікар. Піднявши шприц голкою догори і випускаючи з нього бульбашки повітря, він каже: — Місті,