Щоденник - Чак Паланік

Ґрейс з силою випрямляє руку Місті, і лікар заганяє в неї голку.

Ти відчуваєш це?

Ґрейс тримає її за обидві руки, притискаючи Місті до підлоги. Брошка з фальшивих рубінів розстебнулася, шпилька штрикнула Місті в груди, і її червона кров бризнула на рубіни. Довкола — скалки розбитої склянки. Ґрейс та лікар придушують її до килима, а під ними розпливається її сеча. Вона просякає блакитну сорочку і щипає шкіру там, де встромилася шпилька.

Ґрейс, сидячи на ній ледь не верхи, каже:

— Місті хоче спуститися вниз зараз же. — Ґрейс не кричить і не плаче.

Ледве ворушачи язиком, Місті низьким голосом питає:

— А звідки ти, суко, знаєш, що я хочу?

А Ґрейс відказує:

— Це написано у твоєму щоденнику.

Голка висмикується з її передпліччя, і Місті відчуває, як хтось протирає шкіру в місці уколу. Відчуває холодок спирту. Чиїсь руки беруть її під пахви і тягнуть догори, аж поки вона не займає сидяче положення.

З’являється обличчя Ґрейс, і її м’яз levator labii superioris, глузливий м’яз, туго стягує все її обличчя довкола носа. Вона каже:

— Тут кров. О, та ще й сеча, вона вся в сечі. Ми не можемо понести її прямо отак униз. Не можна, щоб усі побачили її в такому стані.

Сморід, що йде від Місті, — це такий самий штин, який ішов від переднього крісла «б’юїка». Штин твоїх сцяк.

Хтось стягує з неї сорочку і витирає її шкіру паперовими серветками. З протилежного кінця кімнати чути голос лікаря: «Прекрасна робота. Просто вражаюче». Він гортає стос її закінчених малюнків та картин.

«Ще б пак, ясно, що вони гарні, — каже Ґрейс. — Дивись, не перемішай їх. Бо вони пронумеровані».

Між іншим, ніхто з них і словом не обмовився про Теббі.

Вони засовують її руки у свіжу сорочку. Ґрейс розчісує їй волосся.

Малюнок, що був на мольберті — дівчинка, що потонула в океані, — він упав на підлогу і просяк з-під низу кров’ю та сечею. Він знищений. Зображення зникло.

Місті не може стиснути руку в кулак. Її очі невпинно заплющуються. Мокра цівка слини витікає з куточка її рота, і біль у грудях від уколу шпилькою поволі вщухає.

Ґрейс і лікар ривком зводять її на ноги. У коридорі, за дверима, вже чекають люди. З усіх боків її обхоплюють руки і несуть її донизу — як в уповільненому кіно. Вони проносять її повз сумні обличчя на кожній сходовій площадці. Полет, Раймон, хтось іще, потім отой блондин, приятель Пітера по коледжу. Віл Таппер. Мочка його вуха і досі звисає униз двома гострячками. Зібрався увесь музей воскових фігур острова Чекайленд.

І скрізь — тиша, тільки її гіпсова нога гепається об східці.

Натовп людей заповнює похмурий ліс полірованих дерев та мохового килима у вестибюлі, але він розступається, коли Місті несуть до їдальні.

Двері до «Дерев’яно-золотої їдальні» рвучко розчиняються.

Біля вікна, на столику «шість» на чотири особи, лежить якийсь предмет, укритий ковдрою. Під ковдрою вгадується силует маленького обличчя, пласких грудей маленької дівчинки. І голос Ґрейс каже: «Поспішайте, поки вона ще притомна. Нехай подивиться. Підніміть ковдру».

Покривало знімається. Піднімається завіса.

А позаду Місті скупчуються всі її сусіди й знайомі — щоб поглянути.

Якось у мистецькому коледжі Пітер попросив Місті назвати колір. Який завгодно.

Він сказав їй заплющити очі і стояти непорушно. Чути було, як він підступив до неї — дуже близько. Вона відчувала його жар і збудження. Відчувала запах його дірчастого светра, запах, що йшов від його шкіри, — напівсо-лодкий запах шоколаду в кондитерській. Його власний автопортрет. Він пом’яв руками тканину її сорочки, і холодна шпилька дряпнула її шкіру під низом. Пітер сказав:

— Не ворушися, щоб я тебе ненароком не вколов.

І Місті затримала віддих.

Ти це відчуваєш?

Кожного разу, коли вони зустрічалися, Пітер дарував їй іще одну прикрасу з фальшивих коштовностей. Брошки, браслети, персні й намиста.

Чекаючи із заплющеними очима, Місті сказала:

— Золото. Золотистий колір.

Проштрикуючи пальцями шпильку крізь тканину сорочки, Пітер попросив:

— А тепер скажи мені три слова, які б характеризували золото.

Це — давній спосіб психоаналізу, пояснив він їй. Винайдений Карлом Юнґом. Спосіб, що ґрунтується на універсальних архетипах. Щось на кшталт командної гри на проникливість. Карл Юнґ. Архетипи. Велика спільна підсвідомість усього людства. Джайністи, йоги та аскети — на цій культурі виховувався Пітер на острові Чекайленд.

Місті каже із заплющеними очима:

— Блискуче. Коштовне. М’яке. — Оце три її слова, що характеризують золото.

Пітер клацнув маленькою защіпкою брошки, і його голос каже:

— Добре.

У тому попередньому житті, в мистецькій школі, Пітер попросив її назвати тварину. Яку завгодно.

Між іншим, та брошка являла собою позолочену черепаху з великим потрісканим панциром із зеленого самоцвіту. Голова та лапки черепахи рухалися, але однієї лапки бракувало. Метал так окислився і потемнів, що залишав чорні смуги на її сорочці.

І Місті витягла брошку із сорочки, поглянула на неї — прикраса подобалася їй, але чому, вона й сама не знала — і сказала:

— Голуб.

Пітер відступив убік і махнув їй рукою іти за ним. Вони пішли через студмістечко, між цегляними будинками, що волохатилися плющем, і Пітер сказав:

— А тепер назви мені три ознаки, що характеризують голуба.

Ідучи поруч, Місті спробувала взяти його за руку, але Пітер швидко склав їх за спиною.

І Місті сказала на ходу:

— Брудний. — А потім