Там, за зимою - Ісабель Альєнде
— Тільки цього нам бракувало! Ну ж бо, клятий непотріб! — Лусія вдарила машину ногою й, заточившись, засапана сіла на сніг.
— Мабуть, треба було надати більшої швидкості, — зауважив Річард.
— Надто пізно. Що робитимемо тепер?
Упродовж кількох хвилин, що здалися їм нескінченними, вкриті снігом Річард і Лусія намагалися відновити дихання, марно шукаючи вихід зі скрути, в яку потрапили. Аж раптом передня частина автомобіля нахилилася на кілька градусів, і він, насилу тягнучи власну вагу, ковзнув на кілька дюймів уперед. Річард збагнув, що через тепло, яке йшло від машини, крига під нею почала танути. Обоє зірвалися з місця, щоб допомогти «Лексусу», а той уже поповз униз і важко, наче поранений на смерть бегемот, упав з крутосхилу. Згори вони бачили, як машина незграбно, носом уперед, опустилася на вкрите кригою озеро, і на якусь мить їм здалося, що вона так і залишиться стояти вертикально, ніби химерна металева скульптура, але тут до них долинув моторошний скрегіт, поверхня озера розкололася, мов скло, на тисячі друзок, і автівка з прощальним зітханням повільно занурилася, піднявши хвилю холодної води й уламки голубої криги. Онімілі від зачудування, Лусія й Річард дивилися, як поглинутий темною водою «Лексус» опускався дедалі глибше й нарешті зовсім зник, загубившись на дні озера.
— За пару днів поверхня замерзне, й сліду не залишиться, — підсумував Річард, коли по воді розійшлося останнє коло.
— До весни, коли скресне крига.
— Озеро тут глибоке, не думаю, що машину хтось знайде. Сюди ніхто не забрідає, — озвався Річард.
— Твої слова та Богові б у вуха.
— Не думаю, що Бог схвалив би бодай один із наших учинків, — посміхнувся він.
— Чому ж? Допомогти Евелін — це вияв милосердя, Річарде. Ми маємо божественне схвалення. Коли не віриш, спитай свого батька.
Річард
Ріо-де-Жанейро
Тижні й місяці по смерті маленького Паблу стали для Аніти й Річарда неуникним кошмарним сном. Бібі виповнилося чотири роки, і родина Фарінья відзначила цю подію в домі дідуся й бабусі з надмірним розмахом, щоб перебороти пануючий серед них сум. Дівчинка — від народження надто розумна, спокійна та обачна для свого віку — переходила з рук до рук бабусі й численних тітоньок.
Проте ночами вона мочилася в ліжку. Прокидалася мокра й тихенько скидала піжаму, а тоді гола навшпиньках прокрадалася до спальні батьків. Спала, вмостившись між ними, і часом удосвіта її подушка була вологою від материних сліз.
Хистка рівновага, яку Аніта підтримувала в роки спонтанних викидней, порушилася зі смертю малюка. Зарадити їй не могли ні Річард, ні настирлива любов родини Фарінья, однак усім разом їм вдалося затягти нещасну на консультацію до психіатра, який приписав їй набір ліків. Терапевтичні сеанси відбувалися майже мовчки; жінка не розтуляла рота, й усі зусилля лікаря розбивалися об глибоку скорботу пацієнтки.
Зневіреним сестрам Аніти не залишалося нічого, як відвезти її на консультацію до Марії Батісти, шанованої ялоріші[52], матері святих кандомбле. Усі жінки їхньої родини в якийсь трансцендентний момент свого життя здійснювали подорож до terreiro[53] Марії Батісти в Баїї[54]. Це була зріла, опасиста, вбрана в усе біле від ніг до тюрбана на голові жінка із завжди усміхненим лицем кольору меліси й цілим каскадом разків магічних коралів. Досвід зробив її мудрою. Говорила вона тихо, дивилася у вічі, погладжуючи при цьому руки тих, хто зверталися до неї, щоб ялоріша повела їх дорогою непевності.
Поклавшись на власну інтуїцію, жінка дослідила долю Аніти за допомогою пророцьких черепашок бузіуш. Вона не сказала, що саме побачила, бо її місія полягала в тому, щоб уселяти надію, пропонувати рішення й давати поради. Ялоріша пояснила Аніті, що страждання не має жодного сенсу, а отже, безглузде за винятком тих випадків, коли воно очищає душу. Аніта повинна молитися й просити допомоги в Єманжі, оріші життя, щоб вийти з в’язниці споминів. «Твій син на небі, а ти в пеклі. Повернися до світу», — мовила жінка. Сестрам вона порадила дати Аніті час; рано чи пізно запас сліз вичерпається, і її дух одужає. Життя невідступне. «Сльози корисні, вони омивають зсередини», — додала ялоріша.
Аніта повернулася з Баїї така само невтішна, як і коли поїхала туди. Вона замкнулася в собі, байдужа до турбот родини й чоловіка, нечула до всіх, крім Бібі. Забрала дочку з дитячого садка, щоб та завжди була в неї перед очима, захищена її гнітючою страхітливою ніжністю. Задихаючись у її трагічних обіймах, одна тільки Бібі не давала матері остаточно впасти в безум. Лише ця дівчинка була здатна висушити її сльози й полегшити біль своїми пестощами. Бібі навчилася не згадувати братика, мовби взагалі забула про його недовге існування, й удавати радість, щоб розрадити матір. Дівчинка й її батько жили з примарою. Аніта значну частину дня спала або сиділа нерухомо в кріслі під наглядом якоїсь зі своїх родичок, бо психіатр попередив, що вона може накласти на себе руки. Години спливали для Аніти однаковісінькі, дні чергувалися страшенно повільно, і їй залишалося чимало годин, щоб оплакувати Паблу й ненароджених дітей. Можливо, сльози в неї б урешті-решт вичерпалися, як передбачила Марія Батіста, але для цього забракло часу.
Річарда більше вразив непроникний розпач дружини, ніж смерть малюка. Він хотів і любив цього сина, але менше ніж Аніту, й не встиг до нього звикнути. Мати ростила малюка, притиснутого до своїх грудей, заколисувала нескінченними ніжними пісеньками, вони були зв’язані нездоланною пуповиною материнського інстинкту, а він, Річард, щойно почав пізнавати його, коли втратив. Чоловік мав чотири роки, щоб полюбити Бібі й навчитися бути її батьком, а з Паблу провів лише місяць. Раптова смерть хлопчика приголомшила Річарда, але набагато сильніше його вразила реакція Аніти. Вони прожили разом не один рік, і Річард звик до мінливого характеру дружини, яка за лічені хвилини переходила від сміху й пристрасті до гніву або суму. Він знайшов способи безболісно справлятися з непередбачуваними змінами настрою Аніти, вважав їх наслідком тропічного темпераменту, не прохоплюючись про це перед дружиною, аби та не звинуватила його в расизмі. Однак у жалобі за Паблу чоловік не міг їй зарадити,
