Там, за зимою - Ісабель Альєнде
— Мені це не до вподоби, надто ризиковано.
— А мені подобається, бо це духовне місце з позитивною енергетикою посеред неймовірно красивого лісу. Мені б хотілося, щоб саме там залишили мій прах. І Кетрін також.
— Я ніколи не знаю, чи ти говориш серйозно, Лусіє.
— Цілком серйозно. Однак якщо ти маєш кращу пропозицію…
Знову йшов сніг, і вони зрозуміли, що треба позбутися автівки, перш ніж дорогу замете. Дискутувати було нíколи, зійшлися на тому, що колись Кетрін повинні знайти, а для цього її слід перекласти до «Субару».
Річард дав жінкам одноразові рукавички, заборонивши торкатися без них «Лексуса». Потім зрушив автівку з місця й поставив поруч із «Субару», а тоді перерізав кусачками дріт, яким був припасований багажник. Кетрін Браун лежала під килимом щонайменше дві чи три доби, але майже не змінилася. Коли Річард доторкнувся до неї, вона була холодною, але начебто не такою задубілою, як у Брукліні, коли Лусія спробувала зрушити її з місця. У Річарда вихопився схлип; в іскристому мерехтінні снігу ця зіщулена, мов дитина, молода жінка мала той самий трагічний беззахисний вид, що й Бібі. Чоловік заплющив очі, ковтками хапав холодне повітря, щоб позбутися безжального спалаху пам’яті й змусити себе повернутися до дійсності. Це була не Бібі, не його улюблена донечка, а якась невідома Кетрін Браун. Поки заклякла Евелін спостерігала цю сцену, голосно шепочучи молитви, Річард з Лусією витягнули з багажника тіло — важче, ніж за життя, через прикру наглу смерть. Нарешті вони перевернули Кетрін і вперше узріли її обличчя. Очі були розплющені. Круглі голубі очі ляльки.
— Іди в дім, Евелін. Краще тобі цього не бачити, — наказала Лусія, але прикипіла до землі дівчина не поворухнулася.
Кетрін виявилася молодою жінкою, худорлявою й невисокою, з коротко підстриженим волоссям шоколадного кольору й лицем підлітка; на ній був спортивний костюм для занять йогою. Посеред чола — чорний отвір, такий чіткий, наче намальований, і трохи закипілої крові на щоці й на шиї. Кілька хвилин обоє скорботно гляділи на неї, намагаючись уявити, якою вона була за життя. Навіть зіщулена, як тепер, Кетрін зберігала елегантний вид спочилої танцівниці.
Лусія підхопила її за коліна, а Річард під пахви; вдвох підняли Кетрін і насилу спромоглися перенести її до «Субару». Напружившись, поклали небіжчицю до багажника, тоді накрили тим самим килимом, а згори брезентом. Коли всередині автівки сидітимуть люди, ніхто нічого не запідозрить.
— Її вбили одним пострілом пістолета малого калібру, — мовила Лусія. — Куля залишилася в черепі, вихідного отвору немає. Смерть настала миттєво. Вбивця вправний стрілець.
Усе ще схвильований живим спомином про ту мить, коли він понад двадцять років тому втратив Бібі, Річард плакав, не помічаючи сліз, що замерзали на його щоках.
— Кетрін, поза сумнівом, знала його, — вела далі Лусія. — Вони стояли одне навпроти одного і, можливо, розмовляли. Ця жінка не чекала кулі, вираз її обличчя визивний, помітно, що вона не відчувала страху.
Евелін вдалося вийти з заціпеніння, тепер вона стирала сліди в багажнику «Лексуса» й гукнула:
— Дивіться, — дівчина показала на лежачий у глибині багажника пістолет.
— Це зброя Леруа? — спитав Річард, обережно піднімаючи пістолет за ствол.
— Здається.
Тримаючи пістолет великим і вказівним пальцями, Річард увійшов до будиночка й поклав зброю на стіл. Якщо припустити, що кулю випущено з цього пістолета Френка Леруа, на них звалилася ще одна прикра дилема: здати чи не здавати зброю поліції, покрити злочинця чи, можливо, виказати невинну людину.
— Що робитимемо з пістолетом? — спитав Лусію, коли та зайшла до приміщення.
— Я воліла б залишити його в «Лексусі». Навіщо ускладнювати справу? І без того маємо купу проблем.
— Це основний доказ проти вбивці, ми не можемо викинути пістолет в озеро, — заперечив Річард.
— Гаразд, там побачимо. А зараз найголовніше позбутися автівки. У тебе стане сил, Річарде?
— Я почуваюся набагато краще. Треба скористатися світлом; невдовзі посутеніє.
Єдина стежина, що вела до крутосхилу, була майже невидною через білий туман, який уподібнював цілий світ. План Річарда полягав у тому, щоб доїхати до озера двома автівками, скинути вниз «Лексус» і повернутися разом іншою машиною. За нормальних умов цю коротку відстань можна було подолати пішки за двадцять хвилин; сніг виявився завадою, яка, однак, мала одну перевагу: за кілька годин він повинен був замести сліди. Річард вирішив прихопити лопату й їхати в «Лексусі» попереду, Лусія ж мусила слідувати за ним у «Субару». Жінка заперечила, мовляв, логічніше прокладати дорогу на «Субару», що має систему постійного повного приводу. «Повір, я знаю, що роблю», — мовив Річард і зненацька поцілував її в кінчик носа. Лусія від несподіванки скрикнула. Вони залишили Евелін з собакою в будиночку, наказавши не відхиляти фіранки і тільки в разі необхідності засвічувати одну лампочку: що менше світла, то краще. Річард підрахував, що повернуться вони менше, ніж за годину, звісно, якщо все буде гаразд.
Орієнтуючись за просвітами між деревами, чиї обтяжені снігом гілки хилилися до землі, чоловік повільно в’їхав на стежину, якої не бачив, але на яку міг натрапити лише він один, бо проїздив тут раніше, кружляючи лісом; Лусія їхала позаду. Одного разу їм довелося здавати на кілька метрів назад, коли Річард збився з дороги, а трохи далі «Лексус» застряг у снігу. Річард вийшов з машини й розчистив лопатою сніг з-під колес, потім велів Лусії підштовхнути його автівку своєю; зробити це було непросто, бо колеса ковзалися, і тоді жінка зрозуміла, чому «Субару» випало їхати позаду; штовхати машину було важко, але тягти — майже неможливо. Вони згаяли півгодини, а тим часом сутеніло й температура знижувалася.
Нарешті узріли перед собою озеро — безмежне сріблясте дзеркало, в якому відбивалося безтурботне блакитно-сіре небо — типовий зимовий краєвид десь у Голландії. Тут стежина уривалася. Річард вийшов з автівки оглянути місцевість і ходив туди-сюди, вдивляючись у крутосхил, аж поки в тридцяти метрах угледів те, що шукав. Пояснив Лусії, що це і є те саме місце з потрібною глибиною, і «Лексус» доведеться штовхати, бо керувати ним тут небезпечно. Лусія знову оцінила завбачливе рішення Річарда їхати «Лексусом» попереду, адже на вузькій стежині машини не розминулися б. Штовхати автівку було важко: чоботи провалювалися в сніг, колеса подекуди вгрузали, і тоді доводилося відкидати сніг лопатою, а подекуди ковзалися.
Згори крутосхил не видався Лусії високим, але Річард запевняв, що це оманливе враження; якщо скинути автівку звідси, то її
