Там, за зимою - Ісабель Альєнде

Евелін про її стосунки з Дорін. Через кілька днів поліцаї повернулися й знову забрали її з собою, але цього разу їхні запитання стосувалися того, як вона опинилася в США і що спонукало її залишити батьківщину. Перелякана Евелін невпевнено спробувала пояснити, що сталося з її родиною, але зрозуміти дівчину було важко, й агенти почали втрачати терпіння. У кабінеті сидів якийсь чоловік у цивільному, який мовчки щось занотовував і навіть не назвав свого імені.

Оскільки Дорін звинувачували у зберіганні наркотиків та інших злочинах, до їхньої домівки завітали троє агентів з намуштрованим собакою і обнишпорили все до останньої шпарини, проте не знайшли нічого, що їх зацікавило б. Галілео Леон постарався кудись ушитися, і сором дивитися, як агенти у пошуках наркотиків відривають від підлоги лінолеум й патрають матраци, випав на долю Міріам. Деякі сусіди повитикалися зі своїх будиночків, а коли агенти з собакою пішли, почали швендяти туди-сюди в очікуванні другої дії п’єси. Як вони й передбачали, щойно Галілео повернувся, дружина з люттю накинулася на нього. В усьому винен він і ця курва, його дочка, скільки разів вона повторювала, що не бажає бачити її в своєму домі, а він безхарактерний нікчема, немарно його ніхто не поважає і далі в тому ж дусі — то була епічна стара пісня, що розпочалася у фургончику, продовжилася на подвір’ї й закінчилася в церкві, куди численні свідки привели подружжя на пораду до пастора. За кілька годин у Міріам закінчилося пальне і гнів її минувся, коли Галілео боязко пообіцяв тримати дочку на віддалі.

Того ж дня о восьмій годині вечора, коли розчервоніла Міріам ще не охолола після колотнечі, у двері їхнього фургончика постукали. На порозі стояв той самий чоловік, який щось занотовував у поліційному відділку. Він назвався співробітником міграційної служби. Атмосфера зробилася крижаною, але не впустити його в оселю господарі не могли. Агент звик до враження, яке справляв, і спробував послабити напругу, перейшовши на іспанську: розповів, що його виховували дідусь та бабуся-мексиканці, що він пишається своїм походженням і природно почувається між двох культур. Слухали його з недовірою, бо чоловік був чистокровний білий, мав світлі очі й безбожно калічив мову. Завваживши, що ніхто не оцінив його спроби зблизитися, агент одразу перейшов до справи. Йому було відомо, що Міріам і Галілео мають документи на постійне проживання й їхні діти народилися в США, але ситуація Евелін Ортеги не така певна. Існує картка Центру тимчасового утримання з датою її затримання на кордоні, а оскільки свідоцтва про народження немає, можна припустити, що їй уже виповнилося вісімнадцять років; вона нелегалка, тому найкраще буде її вислати.

На кілька хвилин запала тиша, а тим часом Міріам розмірковувала, чи прийшов цей чоловік як представник закону, чи він просто хоче хабаря. Раптом боязкий зазвичай Галілео Леон здобувся на слова, яких ніхто від нього не чекав:

— Ця дівчина біженка. Ніхто не є нелегалом у цьому житті, всі ми маємо право жити на світі. Гроші й злочинність не поважають кордонів. Скажіть, пане, чому ми, люди, повинні їх поважати?

— Не я пишу закони. Моя робота полягає в тому, щоб змушувати їх дотримуватися, — розгублено озвався гість.

— Подивіться уважно, скільки їй по-вашому років? — Галілео вказав на Евелін.

— Вона видається зовсім юною, але мені потрібне свідоцтво про народження, щоб пересвідчитися в цьому. В картці зафіксоване її твердження, буцімто документ підхопила хвиля, коли вона перетинала річку. Відтоді минуло три роки; за цей час ви могли б дістати копію.

— Хто б це робив? Моя мати стара й неписьменна, а в Гватемалі тяганина триває довго й потребує купу грошей, — втрутилася в розмову Міріам, щойно оговталася від подиву, що її чоловік міркує, наче який правник.

— Те, що дівчина розповіла про банди і про своїх убитих братів — загальновідомі речі, мені доводилося чути таке. Серед мігрантів побутує чимало схожих історій. Судді також їх чули. Одні вірять у них, інші — ні. Притулок чи депортація залежатимуть від того, на якого суддю вона натрапить, — мовив на прощання агент.

Завжди покірливий Галілео Леон волів покластися на закон, який змушує себе чекати, а все ж гряде, — як любив повторювати він сам. Міріам же вважала, що, коли закон гряде, то ніколи не сприяє найслабшому, й негайно взялася готувати зникнення дочки. Вона не запитувала думки Евелін ні коли задіяла свої контакти в підпільній мережі нелегальних мігрантів, ні коли погодилася відправити її працювати в дім якоїсь родини в Брукліні. Координати цих людей Міріам одержала від однієї жінки, парафіянки тієї ж церкви, чия сестра знала іншу жінку, яка колись працювала в них служницею й запевняла, що їх не цікавлять документи й інші подробиці. Поки дівчина виконуватиме свої обов’язки, ніхто не питатиме про її правовий статус. Евелін захотіла взнати, в чому полягатимуть ці обов’язки, і їй пояснили, що йдеться лише про догляд за хворим хлопчиком.

Міріам показала дочці на мапі Нью-Йорк, допомогла їй скласти речі в дорожню валізку, дала адресу в Мангеттені й посадила в автобус Грейгаунд[51]. Через двадцять чотири години Евелін переступила поріг латиноамериканської церкви п’ятидесятників — двоповерхової будівлі, зовні зовсім не схожої на величний храм; там її прийняла парафіянка-волонтерка. Жінка прочитала рекомендаційного листа чиказького пастора, запропонувала Евелін нічліг у власній домівці, а назавтра пояснила, як дістатися на метро до церкви Скинії Нового життя в Брукліні. Там інша жінка, напрочуд схожа на попередню, пригостила Евелін склянкою лимонаду, дала їй брошуру з календарем церковних відправ і громадських заходів і розтлумачила, як знайти будинок нових господарів.

О третій годині пополудні осіннього дня 2011 року, коли дерева почали оголятися і вулиці вкрило хрустке ефемерне листя, Евелін Ортега подзвонила в двері триповерхового будинку на розі, в саду якого стояли понівечені статуї грецьких героїв. Тут їй судилося спокійно жити й працювати кілька наступних років з фальшивими документами.

Лусія й Річард

Північ штату Нью-Йорк

Опинившись у будиночку біля озера, Річард Баумастер одразу заснув — шлунок угамувався, але чоловіка втомили події цієї довгої неділі й сум’яття почуттів — щойно виявленого кохання та непевності, що ятрила душу. Тим часом Лусія й Евелін розрізали на шматки рушник і пішли стирати з «Лексуса» відбитки пальців. Згідно з прочитаними на екрані мобілки інструкціями з Інтернету, досить було витерти їх ганчіркою, однак Лусія для більшої певності наполягла на тому, щоб змочити протирку спиртним, мовляв, відбитки можуть залишитися розпізнаваними, навіть коли автівка піде під воду. «Звідки тобі це відомо?» — поцікавився Річард, поринаючи в сон, але Лусія, як і перед