Там, за зимою - Ісабель Альєнде
Евелін мовчала від минулого вечора й усе, про що її просили, робила відчужено, мов сновида. Лусія зрозуміла, що дівчина поринула в минуле й перебирає в пам’яті трагічні події свого короткого життя. Свідома того, що для Евелін ситуація набагато сумніша, ніж для неї або Річарда, жінка вже не намагалася розважити чи підбадьорити її. Евелін була нажахана, над нею тяжіла загроза з боку Френка Леруа, страшніша за перспективу бути заарештованою чи депортованою, однак існувала ще одна причина, яку Лусія передчувала, відколи вони виїхали з Брукліна.
— Ти розповіла нам, як загинули твої брати у Гватемалі, Евелін. Кетрін також померла насильницькою смертю. Гадаю, тебе мучать кошмарні спомини.
Не підводячи обличчя від чашки з паруючим чаєм, дівчина ствердно хитнула головою.
— Мого брата теж убили, — провадила далі Лусія. — Його звали Енріке, і я дуже його любила. Ми припускаємо, що його заарештували, але нічого більше не знаємо про нього. Ми не змогли його поховати, бо нам не віддали тіла.
— Ви… ви… ви певні, що він помер? — затинаючись, як ніколи, спитала дівчина.
— Так, Евелін. Я багато років досліджувала долі зниклих безвісти в’язнів, таких як Енріке. І написала про це дві книжки. Їх закатували чи стратили, а рештки підривали динамітом або жбурляли в море. А ще вдалося знайти братні могили, хоча й небагато.
Через силу, затинаючись на кожному слові, Евелін проказала, що її братів Грегоріо й Андреса принаймні поховали з належною поштивістю, хоча через страх перед бандою на чатування за небіжчиками прийшло дуже мало односельців. У бабусиній хатині вони засвітили свічки й палили духм’яні трави, співали небіжчикам пісень, оплакали їх, пили за них ром, поклали в їхні могили деякі речі, що могли знадобитися в іншому житті, й упродовж дев’яти днів відправляли за ними літургію, бо такий звичай, бо дев’ять місяців перебуває дитина в череві матері, перш ніж з’явитися на світ, і дев’ять днів чекає небіжчик, перш ніж потрапити на небо. Могили її братів були в освяченій землі, і по неділях бабуся приносила туди квіти, а на День мертвих — їжу.
— Кетрін, як і мій брат Енріке, не матиме нічого цього, — проказала зворушена Лусія.
— Неупокоєні душі приходять лякати живих, — несамохіть вихопилося в Евелін.
— Знаю. Вони приходять до нас у снах. Тобі вже привиділася Кетрін, еге ж?
— Так… Минулої ночі.
— Мені дуже прикро, що ми не можемо попрощатися з Кетрін, виконавши прийняті в твоєму селі обряди, Евелін, але я замовлю заупокійні меси за нею впродовж дев’яти днів. Це я тобі обіцяю.
— Ваша ма…ма… мати молиться за ва…вашого брата?
— Молилася до останнього дня свого життя, Евелін.
Лена Мараз почала прощатися зі світом у 2008 році радше через утому, ніж через хворобу чи старість, а перед тим упродовж тридцяти п’яти років шукала Енріке. Лусія так і не пробачила собі, що не помічала, якою пригніченою почувалася матір; вважала, що якби втрутилася набагато раніше, могла б їй допомогти. Лусія здогадалася про це лише наприкінці, бо Лені вдавалося приховувати від дочки свій стан, а та, заклопотана власними справами, не звертала уваги на ознаки. В останні місяці, коли вже не могла удавати, нібито життя цікавить її, Лена їла тільки бульйон і трохи овочевого пюре. Вона впала в забуття, відчуваючи вічну втому, — сама шкіра та кості, байдужа до всього, крім Лусії й онуки Даніели. Жінка готувалася померти від виснаження, у найприродніший спосіб, за своєю вірою й своїм законом. Молила Бога, аби не барився забрати її й дозволив до останньої миті зберігати гідність. Поки її органи поступово вгасали, мозок залишався жвавішим, чуттєвішим і яснішим, ніж будь-коли. Жінка з доброзичливим гумором сприймала прогресуючу слабкість свого тіла, поки могла справлятися з деякими особливо інтимними його функціями, а втративши контроль над ними, вперше заплакала. І саме Даніелі вдалося переконати Лену, що памперси й найінтимніші послуги, які надавали їй Лусія, онука й медбрат, котрий навідувався раз на тиждень, були не покарою за гріхи минулого, а нагодою опинитися на небі. «Ти не можеш попасти на небо, не позбувшись гордині, бабусю, треба бути трохи скромнішою», — лагідно докоряла Даніела. Лені доказ видався слушним, і вона упокорилася. Однак невдовзі вже не могла ковтати нічого, крім кількох ложок йогурту й ромашкової настоянки. Медбрат запропонував годувати жінку за допомогою зонда, але дочка й онука відмовилися піддавати її такому насильству; вони мусили поважати тверде рішення Лени.
Зі свого ліжка Лена милувалася клаптиком неба у вікні, дякувала, коли її обтирали губкою, й часом просила почитати вголос якісь вірші чи поставити платівку з романтичними піснями, під які танцювала в юності. Ув’язнена в своєму спустошеному тілі, вона звільнилася від пекельного болю за сина, бо з плином днів те, що попервах було передчуттям, минущою тінню, легким дотиком до чола цілуючих губ, поступово окреслювалося дедалі виразніше. Енріке був поруч із нею, чекав разом із нею.
Ніщо не могло спинити облогу смерті, але нажахана тим, як марніє матір, Лусія перетворилася на її тюремницю, відібрала в неї єдину радість — сигарети, бо вважала, що куріння позбавляє її апетиту й вбиває. Даніела, яка володіла даром відчувати чужі потреби й завдяки природній доброті намагалася їм зараджувати, здогадалася, що для бабусі відмова від куріння зробилася найтяжчою мукою. Того року дівчина закінчила середню школу, збиралася вирушити у вересні на навчання до Маямі, а тим часом проходила інтенсивний курс англійської мови. Надвечір кожного дня вона провідувала Лену, вивільняючи таким чином Лусії кілька годин для роботи. Вісімнадцятирічна Даніела, ставна й вродлива, з рисами обличчя успадкованими від предків-слов’ян, розкладала пасьянс або вмощувалася в бабусиному ліжку й робила вправи з англійської мови, поки Лена дрімала, стиха похропуючи, як зазвичай останнім часом. Лусія не підозрювала, що Даніела постачає бабусі заборонені сигарети, потайки проносячи їх у бюстгальтері. Лише через багато років Даніела зізналася матері в цьому гріху співчуття.
Повільна путь до смерті розвіяла запеклу лють Лени проти чоловіка, який колись її зрадив, і тепер жінка могла говорити про нього з дочкою й онукою тим придихом, що залишився від її голосу.
— Енріке пробачив йому, тепер і ти повинна пробачити, Лусіє.
— Я не тримаю на нього зла, мамо. Я його майже не знала.
— Саме цю його відсутність ти і мусиш пробачити.
— Насправді мені його ніколи не бракувало, мамо. А от Енріке хотів мати батька; це ятрило
