Там, за зимою - Ісабель Альєнде

— Це коли він був ще хлопчаком. Тепер він розуміє, що батько вчинив так не зі злості, а тому що кохав ту жінку. Він не усвідомлював, якого горя завдав усім — і нам, і їй з її сином. Енріке це розуміє.

— Яким би був мій брат тепер, у п’ятдесят сім років?

— Йому досі двадцять два, Лусіє, він і далі залишається пристрасним ідеалістом. Не дивися так на мене, доню. Я втрачаю життя, але не тяму.

— Ти говориш так, мовби Енріке тут.

— Він тут.

— Мамо…

— Я знаю, що його вбили, Лусіє. Енріке відмовляється розповісти мені, як саме, хоче переконати, що все сталося швидко, і він небагато страждав, бо коли його затримали, був поранений, стікав кров’ю, і це врятувало його від тортур. Він, можна сказати, помер у борні.

— Він розмовляє з тобою?

— Так, доню. Розмовляє. Він зі мною.

— Ти можеш його бачити?

— Я можу його відчувати. Він допомагає мені, коли я задихаюся, збиває подушки, обтирає чоло, кладе до рота грудочки льоду.

— Це все роблю я, мамо.

— Авжеж, ти і Даніела, але й Енріке також.

— Ти кажеш, він досі молодий.

— Ніхто не старіє після смерті, доню.

У ці останні дні материного життя Лусія зрозуміла, що смерть є не кінцем, не припиненням існування, а могутньою океанською хвилею, свіжою сяйливою водою, що відносила Лену в інший вимір. Жінка прощалася з землею і дозволяла хвилі віднести себе, вільну від кітви й сили земного тяжіння, легка напівпрозора рибка, підхоплена течією. Лусія припинила боротьбу з неминучим і заспокоїлася. Сидячи поруч із матір’ю, вона поступово оговтувалася, її охоплював безмежний спокій, бажання відійти разом з Леною, дати хвилі підхопити й віднести і себе, загубитися в океані. Уперше відчула власну душу як розжарене світло у власному єстві, світло, що підтримувало її, вічне й неприступне для тягот буття. Лусія знайшла в самій собі точку абсолютного спокою. Не треба було нічого робити, лише чекати. Притишити гамір довколишнього світу. Лусія знала, що саме так відчувала близькість смерті її матір, і тоді зник страх, що охоплював її, коли вона бачила, як, наче свічка, згасає Лена.

Лена Мараз померла вранці одного з тих лютневих днів, коли наперед дається взнаки задуха чилійського літа. Жінка дрімала кілька днів, уривчасто дихаючи, вчепившись у руку Енріке, а тим часом онука молилася, щоб бабусине серце скоріше зупинилося, й Лена виборсалася нарешті з цього болота агонії. Лусія ж розуміла, що матір мусить пройти останній відтинок путі сама, неспішним кроком. Усю ніч вона пролежала поруч з Леною, чекаючи розв’язки, Даніела вмостилася на дивані у вітальні. Ніч минула швидко. Удосвіта Лусія вмила холодною водою лице, випила чашку кави, розбудила Даніелу, й вони сіли по обидва боки ліжка. На якусь мить Лена начеб повернулася до життя, розплющила очі й подивилася на дочку й онуку. «Я вас дуже люблю, дівчата. Ходімо, Енріке», — пробурмотіла вона. А тоді заплющила очі, й Лусія відчула, як слабне в її руках материна рука.

Попри ввімкнені калорифери, холод проник до будиночка, і їм довелося напнути на себе всю одіж, що була під руками. Марсело зверх попони замотали в камізельку, бо песик мав коротку шерсть і до того ж був мерзлякуватий. Зігрітися вдалося тільки Річардові; чоловік прокинувся вкритий потом, бадьорий. Почав падати схожий на пір’їнки сніг, і Річард заявив, що час діяти.

— Де саме позбудемося автівки? — спитала його Лусія.

— Ближче ніж за кілометр звідси є крутосхил. Озеро там глибоке, метрів з п’ятнадцять завглибшки. Сподіваюсь, стежина прохідна, бо інакше туди не дістатися.

— Певно, багажник добре зачинений…

— Досі дріт усе витримав, але я не можу гарантувати, що на дні озера він не розкриється…

— Знаєш, що вдіяти, щоб тіло не спливло на поверхню?

— Не будемо про це, — Річард аж пересмикнувся, уявивши перспективу, що не спала йому на думку.

— Треба розрізати живіт, щоб туди проникла вода.

— Що ти говориш, Лусіє!

— Таке вчиняли з в’язнями, яких жбурляли в море, — голос жінки тремтів.

Усі троє мовчали, пойняті жахом її слів, певні, що жоден з них не зважився б на таке.

— Бідолашна, бідолашна панночка Кетрін… — прошепотіла нарешті Евелін.

— Вибач, Річарде, але це не може тривати далі, — мовила Лусія, готова розплакатися, як Евелін. — Я знаю, то була моя ідея, і я змусила тебе їхати сюди, але я роздумала. Адже це чистісінька імпровізація, ми не спланували все, як слід, не обміркували до найменших подробиць. Звісно, нам бракувало часу…

— Що ти хочеш цим сказати? — стривожено урвав її Річард.

— З учорашнього вечора Евелін весь час думає про блукаючий сумний дух Кетрін, а я не перестаю думати, що в нещасної є родина. Безперечно, є матір. Моя півжиття не припиняла пошуків Енріке.

— Так, Лусіє, але тут інша справа.

— Як інша? Якщо це не припинити, Кетрін Браун стане зниклою безвісти, як мій брат. Але ж існують люди, котрі люблять її й невпинно шукатимуть. Біль непевності гірший за визначеність смерті.

— Що ж нам робити? — по тривалій паузі спитав Річард.

— Ми можемо залишити Кетрін там, де її знайдуть…

— А раптом не знайдуть? Або тіло так розкладеться, що його не вдасться ідентифікувати?

— Завжди можна ідентифікувати. Зараз, щоб ідентифікувати небіжчика, досить уламочка кості.

Склавши руки на животі, Річард міряв великими кроками вітальню, блідий, зосереджено шукаючи вихід. Чоловік розумів аргументи Лусії й поділяв її сумніви; він також не хотів прирікати родину цієї жінки на нескінченні пошуки. Треба було добре зважити все раніше, проте ще було не пізно виправити помилку. В смерті Кетрін Браун був винуватий її вбивця, але її зникнення стало б справою його рук, і Річард не міг узяти на себе цей новий гріх; у його минулому і без того гріхів було вдосталь. Треба залишити тіло десь подалі від озера й будиночка, в такому місці, де йому не загрожували б хижі звірі і де через два-три місяці, коли навесні розтане сніг, його знайдуть люди. Тоді Евелін матиме шанс перебратися в якесь безпечне місце. Поховати Кетрін було б дуже важко. Викопати яму в замерзлому ґрунті він не зміг би й здоровий, а тим паче тепер, коли чоловікові дошкуляла виразка. Річард виклав ці міркування Лусії, яка, напевне, встигла все зважити.

— Ми можемо залишити Кетрін у Рінбеку, — озвалася вона.

— Чому там?

— Я маю на увазі не селище, а Омега-інститут.

— Що це?

— Якщо коротко, духовний центр, але насправді набагато більше. Я бувала там на відпочинку й на лекціях. Територія інституту — це майже двісті акрів чарівної природи у відлюдній місцині, неподалік Рінбека. На зиму його зачиняють.

— Але там має бути обслуговуючий персонал.

— Так,