Майстер - Колм Тойбін

— Вільяму невідомо навіть, як порушити закон,— сказав батько.

Однак ідея зміни юридичної системи як частина загальнодержавних змін в Америці зацікавлювала батька дедалі дужче, що більше він говорив на цю тему. Після того як він деякий час виголошував свої думки з цього приводу, батько, здавалось, облишив усі свої побоювання щодо вузькості предмету та сумнівності будь-яких рішень узагалі. Якщо він і думав про те, що двоє старших синів за його рахунок просиджуватимуть штани по бібліотеках, доки на півдні вирує війна за саме існування американських цінностей свободи й особистих прав, то у присутності Генрі жодного разу про це навіть не прохопився. Батьків ентузіазм ніщо не затьмарило, і мати своєю тихою усмішкою та згідливою мовчазністю теж висловлювала схвалення синового рішення вступити до Гарварда, щоб вивчати юриспруденцію.

ТЕПЕР У ГЕНРІ БУЛО ЦІЛЕ ЛІТО, вільне від батькового нервового нагляду та материної опіки. Йому дали спокій. Тепер батьки могли хвилюватися про Боба, Вілкі й Еліс. Генрі міг заховатись у задушливій спеці власної кімнати, міг вільно працювати, міг читати, що заманеться, не боячись, що будь-якої хвилини, без попередження, у дверях з’явиться батько, котрий скаже йому, що йде війна, і батьківщина його потребує, тож прийшов час іти до війська, вдягти однострій, звикати до дисципліни, спання в бараках і марширування колоною.

Невдовзі після того як батько погодився з його наміром вступити на юридичний факультет, Генрі відкрив для себе Готорна. Звичайно, він про нього чув, як про Емерсона і Торо, але лише проглянув кілька його оповідань, бо вони, на відміну від творів двох інших есеїстів, здалися йому досить нудними та поверховими. То були прості моральні розповіді про простих моральних людей, світлі, легкі, тенденційні та тривіальні. Вони з Сарджі Перрі, з яким Генрі обговорював такі речі, погодилися, що література найвищого штабу, найбагатша та найпрекрасніша пишеться у країнах, де правив Наполеон або з якими він воював; справжня література живе в землях, у ґрунті яких іще можна знайти римські золоті монета. Готорнові історії нагадали їм із Перрі оповідки, що могли б бути розказані тітонькою про її власну тітоньку, бо мали надмір тих самих соціальних нюансів, але хибували на відсутність естетики.

Їм здавалося, що та сама доля чекає на кожного, хто наважиться описувати життя в Новій Англії, бо доведеться боротися з майже прозорим флером суспільної атмосфери, відсутністю гарних манер і засиллям моральних догм. Генрі вважав, що це може довести до відчаю будь-якого прозаїка. Тут не було ні намісництва, чи двору, ні аристократії, ні дипломатичного корпусу, ні сільської інтелігенції, не було тут і палаців або фортець, стародавніх маєтків або садиб, тим паче не існувало ніяких парафіяльних дворів, укритих соломою хат і порослих плющем руїн; не могло тут бути ні соборів, ні абатств, ні маленьких норманських церков; не йшлося ні про літературу, ні про романи, ні про музеї, ні про картини, ні про політичне життя, ні про заняття спортом. Він думав, що, коли вилучити ці речі, прозаїку не буде про що писати. Не залишиться ніякого колориту, не буде навколо чого розгорнути життєву драму, напохваті лишатиметься тільки дещиця почуттів, зосереджених навколо жменьки традицій. Генрі гадав, що Троллоп і Бальзак, Золя і Діккенс, якби їм довелося народитись і жити в Новій Англії, стали б завчасно зістарілими священиками чи шкільними вчителями із засмоктаним волоссям.

Тому Генрі здивувався захвату Перрі, з яким той говорив про «Червону літеру»[39], що її щойно дочитав. Перрі наполягав на тому, щоб і Генрі негайно її прочитав, а через кілька днів, з’ясувавши, що товариш іще навіть не починав, украй зніяковів. Але Генрі намагався, та прочитавши кілька перших сторінок сміховинно важкого тексту, на щось відволікся та так і відклав той роман убік. І тепер, спробувавши ще раз, він сподівався, що цей напівкомічний тон і розмови про тюрми та цвинтарі, а також духмяний цвіт моральності є наслідком браку відповідного суспільного підґрунтя та відсутності соціального різноманіття. Готорн серйозністю теми замінив майстерність викладу. Подумалося, що саме ці пуританські чесноти сповідував і його дід, про якого Генрі чимало розповідали. Та Перрі він сказав, що не заперечує читання про пуритан, навіть не має нічого проти наявності в себе предків із їхніми чеснотами, але геть не сприймає книжки, в яких ці предки та їхні чесноти, якщо це можна узагалі назвати чеснотами, посідають чільне місце, прослизають у кожне слово, у саму архітектуру твору.

За наполегливим проханням Перрі, він тримав при собі книгу ще кілька днів, доки займався оповіданнями Меріме, кілька з яких намагався перекласти англійською, та п’єсою Альфреда де Мюссе, що дуже його захопила. А ще безколірність Готорнових спостережень, схематичність його героїв і здерев’яніла повільність початку розповіді не додавали Генрі бажання повернутися до книги. Тому, почавши читання знову, він виявився геть не готовим до того, про що йшлося на подальших сторінках.

Книга захопила його почуття не одразу, і, навіть уже перебуваючи в її полоні, під дією її чарів, Генрі цього спочатку не усвідомив. Він не зрозумів, коли «Червона літера» засвітилась у його мозку, коли перебрала над ним владу так само, як і романи Бальзака. Іноді, коли він вечеряв із батьками і вечір спливав поволі, Генрі відкладав книгу й чудувався з того, що Готорна зовсім не бентежить дрібна щоденна посередність Нової Англії та комічна недоладність манер і поведінки тутешнього люду. Готорн уникав ексцентричності і тримався подалі від ницості. Навіть вибір і можливість залишались у нього віддаленими, натомість він підтримував постійне напруження, зображуючи одного героя, одне місце, одну дію, один єдиний набір думок і єдино можливий розвиток подій, оточуючи їх темним лісом, гущавиною гріхів і спокус. На переконання Генрі, Готорн не спостерігав за життям, а його вигадував, створюючи низку символів і образів, аби надати своїй оповіді бодай якоїсь життєвості. З обмалі матеріалу, з обмеженості та байдужості самого суспільства, зі схематичності системи побудови стосунків, із монохромності світогляду Готорн витворив саме те, чого в Новій Англії ніколи не було, грубо та безжально виліплюючи оповідь, яка тепер не відпускає від себе читача впродовж усієї літньої ночі.

Більшість прочитаних книжок він не міг обговорити ні з ким, опріч Перрі та ще, може, Вільяма, однак наступного дня за столом Генрі раптом заговорив про Готорна. Неочікувано це схвилювало батька. Виявилося, усього півроку тому він зустрічався зі згаданим письменником. Під час поїздки до Бостона на засідання Суботнього ранкового клубу[40],