Майстер - Колм Тойбін
Коли він, тихенько повернувшись до помешкання, ліг на ліжко, відчув, що довколишня тиша та спокій згустилися більше, ніж зазвичай, ніби всі звуки та гамір сконцентрувалися в місці проведення параду, залишивши його на узбіччі світу, де немає жодного звуку, жодного руху, жодної ДІЇ. Генрі підвівся, підійшов до столу та легенько постукав пальцями по його полірованій поверхні, радіючи ледь чутному глухому звуку. Діставши з полиці книжку Сент-Бева, перегорнув сторінки, але відчуття віддаленості від серця подій уже зробилося всеосяжним. Він завис у просторі, мов затамований подих. Це було майже захоплююче, але більше того, доки тяглися пополудневі години, Генрі почав відчувати щось схоже на цілковите задоволення, тільки то не було задоволенням від виконаної роботи чи гарного відпочинку. Радше, він тішився з того, що цього пополудня залишився в кімнаті, де є книжки та письмовий стіл, а не пішов на вулицю, де навіть повітря просякнуте небезпекою. Доки у всіх інших — вогонь у крові, він зберігає спокій. І цей спокій є таким усеосяжним, що не дозволяє ні читати, ні думати, тільки насолоджуватися вільним днем, смакувати на повну силу свою дивну та тиху зраду, свою потайну втечу від світу.
Коли Генрі повернувся до Ньюпорта, знайшов дім у стані постійного чекання. Родичі заледве зауважили його появу й не звертали уваги на майже самітницький спосіб життя. За столом говорили виключно про Боба, Вілкі та їхніх товаришів, називаючи безліч імен, які тут були добре відомими. Кожен лист мати, тітонька Кейт і Еліс зустрічали схвильованими вигуками, але залишали нерозпечатаним, аби Генрі-старший першим прочитав його, повільно, вдумливо, мовчки, а потім передав дружині, котра зачитувала вголос уривки, що, на її думку, заслуговували миттєвого оприлюднення. Потім листа передавали Генрі чи Вільямові, якщо вони були присутніми, а після них — Еліс і тітоньці Кейт, які читали його в унісон. Уже пізніше Генрі-старший знов і знов уважно перечитував листа, вважаючи деякі місця з написаного Вілкі вартими публікації у ньюпортській газеті. Він сидів самотою і жваво та цілеспрямовано, як тільки він умів, виконував редакторську місію.
З листа, датованого 18-м липня 1863-го року, вони дізналися, що Вілкі вступає в найважчий період, коли щодня на нього чатуватиме дуже серйозна небезпека. «Ньюпортські новини» з гордістю надрукували весь текст:
«Любий батьку, ми сплавляємося річкою Едісто, прямуючи до лінії фронту. Маю час, аби лише сповістити, що ми вийшли з битви, яка відбулася 16-го, із 47-ма вбитими та пораненими. Полк поводився шляхетно; і я віддав би свою праву руку щоб захистити його славетне ім’я. Зараз ми прямуємо до острова Морріс, нову атаку на Форт Ваґнер заплановано на завтрашній світанок. Сподіваюсь і молю Бога, щоб полк діяв там так само шляхетно, як і на острові Джеймс».
Усі знали про Форт Вагнер. Як сказав Генрі-старший замогильним тоном, він був найміцнішим земляним укріпленням за всю історію воєнних дій. Він сказав іще, що його неодмінно треба взяти, однак це буде непросто. Генрі-старшого страшенно схвилювало саме рішення послати туди 54-й полк, піхотинці якого були майже всі чорними, що, на його думку, мусило викликати шалений гнів серед конфедератів. Упродовж наступних днів, коли ніяких новин не було, він обговорював це з кожним із багатьох відвідувачів, які охоче заглядали до Джеймсів, а потім із разючою точністю повторював усе наступним гостям, аж доки не відшліфував своє ставлення до цієї битви, довівши висловлення власних думок до автоматизму.
Усе, що вони могли, тільки чекати. А потім дізналися, що битва була страшенною поразкою, що Форт Вагнер залишився в руках конфедератів. Ширилися чутки про те, що бійці 54-го полку хоробрістю перевершили самих себе. А ще говорили, що багато з них загинуло. Та про Вілкі не було ніяких новин. Спекотними літніми днями й ночами, що асоціювалися зі щастям, легкістю та задоволеннями, родина Джеймсів втратила сон, їхні зібрання за столом перетворилися на смутні та повні ніяковості зустрічі, а з плином часу стало зрозуміло, що Вілкі не міг вийти з тієї битви неушкодженим. Він би вже дав про себе знати. Тож, вони лише чекали й боялися.
Генрі здавалося, що брат, невпізнаний, лежить під купою трупів, і місце його поховання залишиться невідомим.
— Для твоєї матері то було б найтяжче,— сказала йому тітонька Кейт,— думати, що він вижив, що будь-якої хвилини може увійти до передпокою і здивувати її своєю появою. Твоя мати ніколи не облишить надії.
Ніхто й ні за яких обставин не згадував про загрозу, навіть про чутки, що її стосувалися, проголошену Джеффом Девісом у його маніфесті, де він вимагав повісити всіх білих офіцерів 54-го массачусетського, якщо їх буде впіймано живими. Коли тітонька Кейт прочитала це в газеті, Генрі, котрий уже все знав, побачив, як вона понесла газету на кухню і спалила в печі.
Із часом, звичайно, вони дізналися про всі жахіття Форту Ватера, про те, що вояки падали мало не на кожному кроці, про величезні купи тіл, про загибель полковника Шоу, яку Вілкі бачив на власні очі, про смерть його товариша Кебота Рассела, про те, як Вілкі спочатку поранило в бік, а потім осколком зачепило ногу. Він лежав поранений, але, на щастя, його помітили й на ношах понесли до тимчасового лазарету. Вілкі бачив, як випадковою кулею одному з носіїв знесло назад голову, як раптово й жахливо він помер. Другий носій накивав п’ятами. Наступного ранку Вілкі прокинувся в одному з наметів санчастини, розташованої приблизно за три милі від місця баталії. Перегодом його було переправлено до шпиталю в Порт-Рояль, що зовсім не був схожим на лікарню, а являв собою голе поле, на якому густо лежали важкопоранені та конаючі солдати, заледве прикриті тонкою парусиною, котрим надавали лише базову медичну допомогу. Вілкі лежав там у напівпритомному стані, його рани поступово почали гноїтись, а зв’язатися з родиною не було як.
Його врятувало диво. Батько Кебота Рассела поїхав до Південної Кароліни шукати сина, вважаючи, що той міг потрапити в
