Майстер - Колм Тойбін

ВІН ДИВИВСЯ, ЯК ПОДРУГА-ПИСЬМЕННИЦЯ підходить до вікна вітальні, проте не сказав, що, можливо, там, де він її спочатку посадив, жінці буде зручніше. Вона шукала можливості стати спиною до світла. Генрі подумки цікавився, чи пам’ятає вона, як дві чи три її героїні так само, увійшовши до кімнати, сідали спиною до великого вікна, щоб усі інші могли бачити тільки їхні загальні обриси.

Однак, усівшись, місіс Флоренс Лет, здавалося, перестала слідкувати за власним обличчям, бо хмурилася та кривилася. При кожній фразі лице цієї жінки виразно змінювалося: то з’являлась усмішка, то супилися брови, то морщився її майже досконалий носик. Генрі не розумів, як її лице зуміло вистояти в умовах постійного змінювання гримас і виразів. Він подумав, що зовсім скоро прийде розплата, і ціна не буде низькою. Тим часом, він насолоджувався її розповіддю про подорож до Італії, про наступну книгу, про чарівну донечку, про те, що потяг до Рая ішов надто повільно, що їй страшенно шкода, але невдовзі доведеться звідси поїхати, і знову про шестирічну дочку, якій зараз усіляко догоджали на кухні, про її освіту та спадок, і знову про Італію та про самогубство доброї приятельки Генрі — письменниці Констанс Фенімор Вулсон.

— У Венеції,— сказала вона,— про вас говорили. Запитували, чому ви поїхали так раптово й чому не повернулися. «Він — митець,— сказала я,— видатний митець, а не дипломат», але вони дуже хочуть вас бачити. У Венеції сумно. Там завжди сумно, та тепер — більше, ніж раніше. Люди, які, по-моєму, навіть не знали Констанс, стверджують, що за нею шкодують. Нещасна Констанс, знаєте, я не могла ходити тими вулицями. Мусила повернутися. Не маю уявлення, що ви робитимете.

Повільно прочинилися двері, і дочка місіс Флоренс Лет тихенько увійшла до кімнати. Її мати, котра саме була посеред фрази, продовжувала говорити. Дівчинка поглядом вивчала кімнату, зберігаючи спокійний вираз обличчя. На ній була довга блакитна сукня. Генрі також зауважив глибину та м’якість її синіх очей і чисту, бліду шкіру. Зараз, поважно чекаючи, доки мати закінчить розмову, дівчинка видалася Генрі надзвичайно вродливою. Зі свого місця на канапі він простяг до дитини руки, і вона, не роздумуючи, тихесенько підійшла, сіла Генрі на коліна й обійняла його обома руками.

— Ми всі, звичайно, сходили на її могилу,— продовжувала гостя.— На якихось могилах з’являється відчуття природності, бо ти знаєш, що людина знайшла свій відпочинок. Але біля бідолашної Констанс я зовсім цього не відчула, хоча на тому цвинтарі дуже затишно. Він би їй сподобався. Та я не думаю, що вона знайшла спочинок. Чомусь, мені так не здається.

Місіс Флоренс Лет продовжувала, а Генрі слухав. Він не розмовляв із дівчинкою, котра сиділа на його колінах, і думав, що вона за хвилину зіскочить на підлогу й побіжить через усю кімнату до матері. Але швидко стало ясно, що їй було зручно, бо рученята опустились — і дитина поринула в сон. Генрі стало цікаво, чи невимушене поводження з незнайомцями є часткою шарму малечі, та вирішив не запитувати її матір.

Коли дівчинка прокинулася, денне світло почало блякнути, покоївка прибрала чайний посуд, а місіс Флоренс Лет уже обговорила величезну кількість тем. Розплющивши очі, дитина всміхнулася Генрі. Він був страшенно зворушений її безпосередністю і довірою, що їх маленькі діти виявляють лише перед батьками. Він усміхнувся до дівчинки, коли вона встала з його колін.

Місіс Флоренс Лет ніяк не прокоментувала того, що сталось, і Генрі теж вирішив змовчати. Він був готовий усе віддати, аби тільки ця мала не відчула ніяковості. Вона підійшла до нього так природно. Коли мати з дочкою зібралися їхати, служниці вийшли попрощатись, і Генрі зрозумів, що дитина й на кухні встигла справити неабияке враження. Тільки тепер маленька дівчинка засоромилась і вчепилась у материну спідницю. Але місіс Флоренс Лет заговорила з нею спокійним голосом, умовляючи всміхнутись і помахати ручкою на прощання.

Повернувшись до вітальні й усівшись на канапу, Генрі відчув, що в атмосфері кімнати й досі залишається часточка ангельської присутності цієї дитини. Після повернення з Лондона кілька днів тому, він намагався працювати, змушуючи себе не виходити з кабінету весь світловий день, нехтуючи кореспонденцією та нікого до себе не запрошуючи. Місіс Флоренс Лет повідомила про свій візит телеграмою, що не передбачала відповіді, і приїхала саме тоді, коли й обіцяла.

Тепер, коли в Лемб-Хаусі горіли лампи, Генрі сів за свій робочий стіл і повернувся думками до того, що гостя сказала про Венецію. Перед ним лежав лист від місіс Куртіс, якій належало Палаццо Барбаро, де Генрі так багато разів гостинно приймали. Вона описувала місто тими самими словами. Вона писала про смуток Венеції, про вулиці біля будинку, з вікна якого на другому поверсі викинулася Констанс Фенімор Вулсон.

Її загибель, як і смерть сестри, жила в ньому постійно, Генрі думав про неї день у день. Її образ то виринав у свідомості, то зникав. Іноді ввижалося її нерухоме тіло, що, розбите, лежить на вулиці, під вікном, а часом він бачив тільки губи, що беззвучно ворушилися, коли Генрі говорив, а вона уважно слухала, роблячи відчайдушні спроби впіймати кожне його слово, хоча й була майже глухою. Він знову бачив її у сонячному світлі Беллосгардо — чи не в найщасливішу її пору — усміхнену, всю в білому, під парасолем. Вона сиділа так, наче позувала для портрета, і весь її вигляд, як завжди, виражав цілковите й беззаперечне схвалення його слів іще до того, як Генрі устигав розкрити рота. Вона, напевне, була його найкращим другом, людиною, котра, не будучи родичкою, була йому найближчою. І досі не вірилося, що її вже немає.

СЕРЕД ДРІБНИЧОК, ЩО їх леді Волслі змусила Генрі придбати для Лемб-Хауса, була стара мапа Сассекса, що відображала зміни у співвідношенні моря та суші в його куточку берега. Генрі подобалося думати про те, що Рай і Вінчелсі стоять на рухомих землях і що ґрунт під його ногами піддається нескінченним мутаціям. Лінія узбережжя тут не була сталою, закутою у камінь, але — Генрі подобалося так думати — лишалася відкритою до пропозицій моря. Іноді, повільно рухаючись яскраво освітленою садовою кімнатою чи сидячи біля вікна у горішній вітальні, він чудувався з того, що єдиний порух його ручки чи самий лише звук його голосу може змінити плин річки, збільшити силу морського припливу чи сприяти появі кількох невеличких виступів берега.

Тепер і Рай,