Майстер - Колм Тойбін
Коли рани стали загоюватися, Вілкі почали снитися жахи. Він кричав так, наче перебував у середині бою чи був змушений іти у відступ. Усі члени родини по черзі сиділи з ним уночі, коли Вілкі стало трохи легше і його перенесли до власної спальні, та жоден із них не знав, як навести лад у його снах, як змусити повірити, що він — у безпеці, що навколо не атакують, не стріляють і товариші не падають замертво. Жахіття миналося, тільки коли він прокидався від нестерпності руху та січі, що точилася в його сні. Тільки біль робив Вілкі притомним.
Часто дні, коли Вілкі пригадував усе бачене та пережите, були нічим не кращими за нічні жахіття. Однак батько залишався оптимістично налаштованим і впевненим у тому, що син одужає, а загиблі під час війни стоять на порозі вічного ранку та неймовірного щастя. Він казав, що навіть біль і страждання Вілкі згуртували родину та сприятимуть духовному вивищенню сина в майбутньому.
Генрі сидів у спальні, коли одного дня Вілкі, котрий уже міг, хоч і з великими труднощами, говорити, попросив батька прочитати проповідь. Братів голос був тихим, але в очах світилася жага, і він поглядом, повним невинної спраги, дивився на батька, коли той розпочав пояснювати, що всі смертні, багаті та бідні, здорові й поранені, є рівними перед очима духовного пастиря і що в наших інтересах бути найщирішими та найслухнянішими його вівцями. Батько говорив, аж доки Вілкі, спочатку затинаючись, а потім голосно й зі сльозами в очах, урвав.
— Ох, батьку, просто проповідувати віру в Бога,— сказав він,— але там, де я був, вірити в його милість дуже важко.
Генрі-старший мовчав. Вони дивилися на Вілкі, котрий хапав повітря і намагався сказати щось іще. Батько повернувся до Генрі, нібито збирався спитати в нього, що робити: продовжувати проповідь, а чи дати Вілкі можливість висловитися. Генрі нічого не сказав, але швидко голос Вілкі зміцнів і він ясно дав їм зрозуміти, що не бажає продовження проповіді, хоча й сам її попросив.
— Я прокинувся, лежачи на піску в наметі, і повільно почав пригадувати все, що зі мною сталося: поранення, падіння, як двоє чоловіків намагалися відтягти мене до лазарету, як один із них упав, мої слабкі спроби повзти. Опритомнівши я виявився покинутим, хворим, ослаблим від втрати крові. Доки я там лежав, не відаючи, чи коли-небудь іще побачу рідний дім, на очі мені потрапив нещасний огаєць, якому відстрелило щелепу. Він, гадаю, побачив, що я не можу звестися на ноги, підповз ближче й, бажаючи допомогти, залив мене своєю кров’ю. І тоді я відчув...
Вілкі закрив лице руками й заплакав. Сльози лилися й лилися, та він більше не зумів вимовити ні слова. Його ридання зробилися голоснішими й перетворилися на істерику, аж він затрусився на ліжку. Батько та брат сиділи поруч і безпомічно на нього дивилися. Але потім увійшла мати, обійняла Вілкі й утішила, після того заговорила до них усіх заспокійливим голосом.
— Коли Вілкі був немовлям,— сказала вона, коли хворий, нарешті, заснув,— він лежав у колисці й усміхався. Я хотіла зрозуміти, він постійно це робить чи тільки, коли чує, як я заходжу до кімнати. Але я так цього і не дізналася. Зараз мені найбільше бракує його усмішки. Я так чекаю, коли він знову почне усміхатись.
ТОГО ВЕРЕСНЯ ВІЛЬЯМ повернувся до Гарварда, аби продовжити свої студії, та Генрі з ним не поїхав. Батьки займалися майже виключно Вілкі, але зраділи, коли під час чергового штурму Форту Вагнера, який, на щастя, було евакуйовано перед самою атакою, Боб залишився неушкодженим.
Генрі сидів у своїй кімнаті, доки Вілкі одужував, а Боб залишався зі своїм полком. Реакція матері на його усамітнення та мовчазність пом’якшилася, коли Вілкі оголосив про своє бажання негайно повернутися до війська, щойно відчує себе здоровим, а не коли йому дозволять лікарі. За столом мати, як і раніше, багато говорила про хоробрість і самопожертву двох своїх молодших синів, але тепер у її голосі вчувалися радше гіркі, аніж горді нотки.
— Вони обоє бачили речі, на які в їхньому віці нікому не треба дивитися. Вони обоє були свідками таких жахів, стільки відчули, що я й не знаю, як вони зможуть жити нормальним життям, чи зуміють звільнитися від спогадів, моторошності яких жоден із нас і уявити собі не може. Як би мені хотілося, щоб вони свого часу залишилися вдома. Більше мені нічого сказати. Як би мені хотілось, аби ця війна взагалі не починалася!
Тітонька Кейт кивнула, але Генрі-старший пасивно вдивлявся в якусь віддалену точку, ніби дружина зробила якесь не варте уваги зауваження. Щоразу, вийшовши з-за столу, Генрі одразу ж повертався до себе в кімнату. Мати знову почала турбуватися про його спину, приносячи подушки та вимагаючи, щоб син читав лежачи, а не сидячи.
Генрі не знав, що їм казати, коли нью-йоркський «Continental Monthly»[45] схвалив до публікації його перше оповідання у французькому стилі про жінку, котра наважилася на адюльтер. Публікація мала бути анонімною, тож він міг би зберегти її у таємниці, якби захотів. Генрі почекав пару днів, а потім, знайшовши батька самого в бібліотеці, вирішив відкрити йому свій секрет. Не минуло й години, як Генрі-старший уже прочитав оповідання і висловив своє несхвалення його змісту, вважаючи текст позбавленим життєствердного настрою і переобтяженим драматизуванням мотивів головної героїні. Потім батько написав Вільямові, котрий прислав Генрі записку, в якій кпив із брата й цікавився, звідки він отримав такі ґрунтовні знання щодо зрадливих французьких пань. А скінчилося тим, що батько ходив по Ньюпорту й усім розповідав про те, що його син збирається опублікувати оповідання у французькому стилі.
ВІЛКІ ПОВЕРНУВСЯ ДО СВОГО ПОЛКУ, але там його забракували за станом здоров’я і відправили додому одужувати. Він не полишав надії знову повернутися в армію й докласти зусиль задля перемоги. Ніщо не
