Майстер - Колм Тойбін
Мати, листом повідомляючи про Ґазову смерть, написала, що Вільяма вона сповістила теж. Ідучи до міс Апшем обідати, Генрі не знав, що сказати братові з приводу кузенової загибелі, та, коли Вільям увійшов до зали, його лице було розгубленим і смутним. Генрі, сам того не відаючи, потиснув братові руку, від чого їхня обопільна ніяковість, здавалося, тільки зросла. Вільям мовчки йому кивнув. Жоден із них не знаходив слів. І тільки, коли Вільям сказав професорові Чайлду, що їхнього кузена у Вірджинії вбила снайперська куля, тиша скресла і про смерть Ґаза Баркера стало можливо говорити.
— Усі ці приречені молоді хлопці,— сказав професор Чайлд,— усі вони, здорові та сміливі, залишають позаду тих, хто їх любить, а самі падають замертво на полі бою, а навколо триває війна.
Генрі було цікаво, професор Чайлд цитує баладу чи намагається говорити природно. Але у Вільямових очах були помітні сльози.
— Найкращі пішли на війну,— продовжував професор,— і війна скосила найкращих.
Іноді, за столом у міс Апшем професор Чайлд, здавалося, був майже готовий оголосити боягузами всіх, хто залишився вдома, включно зі своїми співрозмовниками в цьому закладі, але щоразу встигав стриматися.
Упродовж наступних місяців ні Генрі, ні Вільям не наважувалися згадувати в розмовах імені Ґаза Баркера. Кожен, на думку Генрі, відчував за собою провину, що її не хотілося ні визнавати, ні обговорювати.
КОЛИ ГЕНРІ ПОЇХАВ відвідати Вілкі в Рідвіллі, то не міг повірити, що вразливий товариш його дитячих років, основними рисами характеру якого були веселість і компанійськість, зумів опанувати армійське життя, сповнене невідомих йому важких випробувань. Генрі здавалося, що перед тим як стати спочатку гарним солдатом, а потім — умілим офіцером, його молодшому братові довелося навчитися любити своїх товаришів по зброї. Пізніше він згадував однополчан Вілкі як веселих і гостинних, засмаглих юнаків, що, як і його товариші по юридичному коледжу, мали глибоке генеалогічне коріння в бостонському культурному товаристві, але, поза тим, призвичаїлися до армійського життя, виявляли відкритість і навіть певну жартівливість, що могло ввести в оману спостерігача, котрий не знає про їхнє походження. Портсмутський польовий шпиталь тепер видавався таким далеким, і повертаючись того ж дня до Гарварда, Генрі подумав, що тривала війна з її кров’ю і брудом дуже не схожа на той зразковий порядок і царство гарного настрою, свідком якого він щойно був.
Мати виписувала з листів Вілкі місця, що їх вважала або найбільш інформативними або найбільш повчальними, або найбільш тривожними, і долучала до своїх листів Генрі та Вільяму. У січні Вілкі написав їй про небезпечну лихоманку, що називалася малярією і вразила обидві армії. «Два тижні тому,— писав він,— упродовж лише трьох днів ми поховали двох наших товаришів, і дуже багато злягли хворими на неї». Вілкі, здавалося, нетерпеливилося взяти участь у бойових діях, але й нестримно хотілося додому. Та найбільше з братових листів Генрі запам’яталися його ідеалізм, віра в правильність своїх переконань і готовність за них боротися. Мати виписала з листа Вілкі:
«Я маю чудове самопочуття і відмінний настрій, але тепер і завжди дуже сумую за домом. Якщо до кінця травня ситуація не стане більш обіцяючою, ніж це є зараз, маю величезні побоювання, що ми не побачимо дому, бо уряд, гадаю, додасть до дев’ятимісячного строку трьохсот тисяч військових іще три місяці обов’язкової служби. Яку відповідь можна дати на заклик, що походить із такої високої інстанції і стосується такої важливої справи. За себе скажу, що я готовий залишитись, якщо цього потребує держава, та це буде дуже нелегко, запевняю вас».
Генрі уявив, як мати це пише, обережно виводячи літери. Він підозрював, що якийсь час вона вагалася, бо цей текст дуже чітко показував, як слід розуміти обов’язки. Вона нічого не додала від себе, і Генрі переконав себе в тому, що мати, як і вони з Вільямом, чудово усвідомлює цей стан речей, коли Вілкі та Боб представляють родину Джеймсів на війні.
У ці місяці Генрі дуже мало спілкувався з Вільямом, попри те, що вони тричі на день їли за одним столом. Коли приходив лист від матері, що його, на думку Генрі, Вільям мав прочитати, він просто віддавав його братові без коментарів, і Вільям робив так само. Брати насолоджувались усамітненням і самоаналізом, що чергувалися з перебуванням у гучних компаніях, радо користалися з відсутності втручання батьків у їхнє життя та родинного галасу, а головне, обидва поринули в читання.
Але для Вілкі настав час героїзму, якого йому не судилося пережити вдруге і від якого він так і не видужав. Вілкі зголосився служити офіцером 54-го полку під командуванням полковника Шоу. Його відбуття з Бостона було сповнене слави, і Генрі Джеймс-старший спеціально поїхав до Бостона, щоб подивитися на цю подію. Він спостерігав за парадом із дому Олівера Венделла Холмса-старшого, що сприймалося ним як визначальне явище в історії родини Джеймсів і в історії визволення Америки.
Вільям і Генрі дізналися про це з листа матері. Прочитавши, про батьків приїзд, вони зрозуміли, що й від них чекають присутності на братовому тріумфі, щоб вони особисто засвідчили возз’єднання родини з державою в найбільш доленосний момент. Здавалося, матері й на гадку не спало, що вони можуть не забажати бути присутніми.
Вільям, однак, відразу ж написав матері, що на цей день у нього призначено проведення дуже важливого лабораторного експерименту, що він з усіх сил намагатиметься його перенести, та, якщо раптом йому не вдасться, парад обійдеться без його присутності.
Генрі дочекався наближення дати і написав матері, що його спина знову далася взнаки. Він скаржився на постійний біль і на брак відпочинку та висловлював щире сподівання на те, що до 28-го травня, коли мав відбутися парад, йому стане краще. Власне кажучи, він навіть пообіцяв матері зробити все від нього залежне, аби бути на події і супроводжувати батька в дім доктора Холмса, та, якщо спина болітиме й далі чи йому, все ж таки, погіршає, доведеться їм обійтися без нього. Не перечитуючи, Генрі відіслав листа.
Уранці 28-го травня він не пішов на сніданок, а з’явившись у
