Майстер - Колм Тойбін
Мати, мабуть, унаслідок випадкового зауваження чи через те, що батько з цього приводу вперто мовчав, почала цікавитися, чи, властиво, його спині не стало значно легше. Якось вона навіть зауважила, що, можливо, фізична активність була б для сина бажанішою за відпочинок. Материні слова звучали досить невпевнено і туманно, з чого Генрі зрозумів, що батько так їй нічого і не сказав, але було ясно, що небезпека того, що його майбутнє от-от визначать без його участі, є, як ніколи, високою. Усе станеться лише за одну ніч: увечері батьки почнуть обговорення, потім продовжать шепотітися у спальні, а за сніданком уже виголосять власне рішення, що буде остаточним і не підлягатиме перегляду.
Генрі чекав відповідного моменту. Треба поговорити з ними обома одночасно. Він почне з обговорення власного непевного становища та потреби прийняти рішення, стосовно свого майбутнього. Спочатку він натякне, що не має чіткого уявлення про те, чим хотів би займатись, але тут чаїлася небезпека, бо, якщо він надто довго затримається на цій стадії, батьки можуть узяти ініціативу у свої руки і швидко запропонувати йому вихід — записатися до війська — і не дадуть можливості розглянути жоден інший варіант. Треба стрімко провадити дискусію, може, сказати, що говорив із Вільямом, але й тут могло вийти на гірше, бо Вільям то перебував у батьковому фаворі, то впадав у немилість, і залежало це виключно від того, з якої ноги той устав. Генрі не міг сказати, що хоче бути адвокатом у тому сенсі, який батько вкладав у слово: «бути», повчаючи сина цінувати власне буття, як дорогоцінний дар, що його слід постійно плекати й розпоряджатися ним із мудрістю та поміркованістю. У батьковому розумінні «бути» чи «стати» адвокатом Генрі не міг. На батькове переконання, така лексика означає зневагу до найбільшого дару Творця, до самого нашого життя та до даної нам Господом можливості змінювати власне буття.
Ні, доведеться подати це, як намір вивчати юриспруденцію, а не як бажання стати адвокатом, сказати, що хоче відвідувати лекції з права, розширити свої інтелектуальні обрії в цій галузі. Такі слова, вимовлені з достатньою спонтанністю та щирістю, якщо Генрі зуміє виголосити їх так, наче по-справжньому цим захопився, дійшов цього висновку буквально зараз, у результаті дискусії з батьком, можуть і його запалити своїм ентузіазмом, а мати, котра не любить сварок і незгоди, буде рада досягненню консенсусу.
Він подумав і про те, щоб спочатку поговорити про свій намір із матір’ю, та дійшов висновку, що тепер уже надто пізно це робити. Та й, у будь-якому разі, батько запідозрить їх із матір’ю у змові, метою якої є усунення його від прийняття рішення. Про хвору спину також треба буде згадати, але не як щось вирішальне і не як про перешкоду, треба, щоб ця тема просто маячила десь на горизонті й могла назавжди зникнути в разі прийняття правильного для Генрі рішення.
Сталося, як і бажалося; коли Генрі ввійшов, батько читав, а мати нечутно рухалася кімнатою.
— Маю потребу обговорити з вами мої теперішні обставини,— розпочав Генрі.
— Сядь, Генрі,— сказала мати, підійшла до столу й сіла на стілець, склавши руки перед себе.
— Знаю, настала пора, коли треба зробити вибір, і я чимало про це думав, але, мабуть, не досить, аби визначитись. І тому я прийшов до вас, аби порадитися, щоб ви, можливо, допомогли мені вирішити, що мушу робити в майбутньому, як мушу жити далі.
— Ми всі мусимо визначитися з тим, як прожити своє життя,— сказав Генрі-старший.— Це стосується кожного з нас.
— Я — свідомий цього, батьку,— сказав Генрі й замовк. Він розумів, що прямо зараз батько не виголосить якогось певного рішення типу «Рано вставати, багато гуляти» і не визначить його майбутньої кар’єри. Він прийшов обговорити ситуацію, а не почути наказ. Генрі помітив, як батько розхвилювався й зацікавився, адже звичайний ньюпортський ранок у колі сім’ї раптом перетворився на щось неординарне та повне можливостей.
Ніхто і словом не згадав про армію, але її тінь зависла над розмовою, час від часу стаючи майже явною, і про його хворість теж не говорили, хоча й іноді на неї натякалося. Спочатку Генрі уникав будь-якої конкретики, говорячи переважно про свої метання, амбіції та потребу прояснити майбутнє, використовуючи здебільшого умовний спосіб у своїх висловленнях.
— Я зацікавився Америкою як такою, батьку, її традиціями, історією і, звичайно ж, майбутнім.
— Так, але це має цікавити всіх американців, усі ми неодмінно мусимо присвятити час вивченню своєї спадщини,— сказав батько.
— Америка розвивається і змінюється,— зауважив Генрі,— шляхами, вивчення яких вимагає серйозного підходу.
Він сподівався, що слово: «серйозного» не було помилкою, що батько не подумає, ніби син натякає на недостатню серйозність того, як Генрі-старший підходить до вивчення обраного ним предмета. Але зараз його мозок був зайнятим, а самовпевненість — надто великою, щоб ображатися. Генрі стежив за батьковим виразом обличчя й помітив, як розуміння підтексту останнього зауваження загострило його погляд і зробило лице кам’яним. Він полюбляв спостерігати за цими раптовими змінами батькового настрою і шкодував, що вони відбувалися так рідко. Генрі не дивився на свою матір.
— То чим же тоді ти бажаєш займатися? — запитав батько.
У цю мить Генрі-старший мав вигляд людини, що має до своїх послуг владу та величезні статки, але сповідує сувору пуританську мораль. Генрі подумав, що саме таким мусив бути і його дід, коли йшлося про обговорення планів і грошей.
— Я не бажаю ставати істориком,— сказав Генрі.— Мені б хотілося вивчати щось більш конкретно значиме. Коротко кажучи, сер, я хотів обговорити з вами, чи не варто мені зайнятися вивченням права.
— І вберегти усіх нас від ув’язнення? — поцікавився батько.
— Ти бажаєш приєднатися до Вільяма в Гарварді? — запитала мати.
— Вільям
