Майстер - Колм Тойбін

У вихідні та канікули, коли вони подорожували, а також у вільні від школи дні Генрі не відходив від матері. Доки брати знаходили задоволення в іграх і звичайних хлопчачих забавках, він чекав, коли мати звільниться чи втручався в її роботу, і тоді вони мовчки йшли до якоїсь затишної місцини, залишивши все на тітоньку Кейт, і мати з ним розмовляла або читала йому, коли вони разом наводили лад, розкладаючи та розставляючи речі.

Родина була умовно поділена на три частини: Вільям і Генрі, чию освіту ретельно спланував і постійно контролював батько, Вілкі і Боб, чиї галасливі бешкети та відсутність потягу до науки засмучували батька, водночас схиляючи до думки, що послати їх до однієї школи буде не тільки зручно, оскільки вони були близькі за віком, але й доцільно. Вілкі міг би перейняти від Боба бодай часточку його обережності, а Боб міг би, під впливом Вілкі, навчитися поступливості та усмішок, необхідних у спілкуванні з гостями. Еліс же була самостійною республікою.

Коли в молодшого покоління Джеймсів запитували, чим займається їхній батько, усі п’ятеро відчували певні труднощі з відповіддю. Батько жив на успадкований капітал, ренту та дивіденди, але це навряд чи можна було вважати заняттям. Він був кимось на зразок філософа й іноді читав лекції та писав статті. Але з усього цього дуже важко було сконструювати просту й коротку відповідь. А потім батько запропонував їм казати всім, хто цікавиться, що він є шукачем правди, і справа ще більш ускладнилась. Та коли вони підросли, з’явилося друге запитання, що їх усіх спантеличувало. Ким вони самі збиралися стати? Вільям спочатку хотів стати художником, а Боб, на загальне хихотіння, хотів відкрити галантерейну крамницю. Еліс, ясна річ, збиралася стати дружиною. Але чим збиралися займатися Вілкі та Генрі? Це питання зовсім не цікавило батька і майже ніколи не обговорювалося з матір’ю, тому й залишалося невизначеним. Це стало ще однією дивакуватістю їхньої родини, до якої мешканці Ньюпорта поступово звикли, як і до інших.

Навчившись отримувати насолоду від долання перешкод і нових починань, Генрі-старший виявляв постійну готовність обговорювати будь-що і з будь-ким, включно з політикою, якщо виникала така необхідність, хоча і вважав політику оманою та величезною завадою на шляху людського прогресу, визначеного Божим провидінням. Громадянська війна, проте, захопила його цілковито і не лише тому, що він розглядав її як боротьбу прогресу зі злом, але й через те, що гадав, немовби по її закінченні на передній край вийдуть різнопланові сили, і вже не буде ні переможців, ні переможених, і тоді його країна почне переходити зі стану юності до стану зрілості, із примарності — до реальності, з тіні — до невмирущості.

І все ж таки, у перші дні війни Генрі-старший усім, хто міг би поцікавитись, завжди казав, що буквально тримає за барки синів, які, він наполягав, рвуться до війська. Генрі-старший, за його власними словами, не вважав, що його сини мають до неї долучитися, бо жоден уряд, існуючий чи майбутній, не вартий бодай одного чесного та чистого життя.

Доки батько примірював на себе роль трансцендентального політика і дбайливого охоронця власної родини, Генрі знайшов під сходами Ньюпортського дому цілий скарб, що складався з багатьох підшивок «Ревю де Дьо Монд»[36], жовтувато-рожеві обкладинки якого в затишку його кімнати співали, мов ангельський хор. Самі лише імена — Сент-Бев, брати Гонкури, Меріме, Ренан — відкривали йому цілий світ, який позбавляв від домашньої нудьги, засилля патріотизму та релігійності, що його оточували. Ці імена означали не тільки найвищий ступінь допитливості сучасного розуму, але й асоціювалися з ідеєю стилю в усьому, стилю як способу мислення, із можливістю написання есеїв не як поміркованих закликів до виконання власних обов’язків або ґрунтовних спроб самовизначення, а як вияву досконалої форми та стилю.

Залишитися на самоті за зачиненими дверима власної кімнати стало для Генрі найбажанішим у житті. Приєднуючись до родини лише за столом, він терпляче витримував кпини зі свого мовчазного поводження та серйозності, з повсякчасної блідості та відлюдькуватості. Для нього тепер мав значення лише час, проведений за читанням, та не тільки «Ревю де Дьо Монд», а й Бальзака, який описував Францію, якою Генрі навряд чи її бачив, настільки майстерно, що Генрі розумів, йому ніколи не зуміти так добре оволодіти предметом, так різнобічно й у стількох нюансах змалювати Францію, як зробив це Бальзак у «Людській комедії».

Коли Вільям поїхав на навчання до Гарварда, а Вілкі спробував залишити Сенборн (школу-інтернат для хлопчиків і дівчаток, що була експериментальним проектом, ініційованим Емерсоном і Готорном), а Боб, який уже випустився з Сенборна, вийшов у море на своєму вітрильнику й нудьгував без діла, мати почала опікуватися своїм сином-книголюбом, наче він був хворий. Мати охороняла його приватність і слідкувала, щоб ніхто, особливо батько, не критикував Генрі. Щойно Генрі-старший почав відчувати, що, не висловлюючи свого осуду, не критикуючи заняття сина, він ніби дає на них мовчазну згоду, одразу ж перейшов від цілковитого заперечення до активного схвалення.

Мати взяла за правило двічі чи тричі на день тихенько з’являтись у кімнаті Генрі з горнятком молока, невеличкою баночкою меду або склянкою холодної води. Вона заходила, не постукавши, і зазвичай нічого не говорила, своїми легкими рухами та мовчазністю демонструючи схвалення синової роботи. Пізніше Генрі подумав, що тоді вперше місіс Джеймс була свідком того, як теорії її чоловіка про самопізнання й отримання таємної насолоди від читання та думання застосовуються на практиці без зайвої гарячковості й не роблять особисто їй ніяких неприємностей.

Одного такого тихого літнього надвечірка у Ньюпорті мати зайшла до нього в кімнату й побачила, що Генрі заснув на стільці з книжкою на колінах. Він прокинувся від того, що відчув на лобі її руку, а потім зауважив і стурбований вираз материного обличчя. Вона миттю спустилася вниз і хутко повернулася з покоївкою, котра приготувала для Генрі постіль, а сама мати почала розмахувати щойно зволоженою шматою, аби, як вона висловилась, трохи його охолодити. Якщо це не спрацює, вона збиралася одразу ж послати по лікаря, та зараз Генрі мусив лягти до ліжка. Вона сказала, що син перепрацював і потребує відпочинку. Він знав, що не перепрацював і що заснув лише через спекотність літнього дня, та на той час