Майстер - Колм Тойбін
Ця історія понад два роки пролежала в нотатнику, час від часу блискавкою освітлюючи мозок Генрі, але жодного разу так і не наблизилася до набуття форми чи бодай якоїсь визначеності. Натхнення прийшло тільки тепер, коли йому для нового редактора в «Collier’s» була потрібна саме така оповідь, міцна, жахаюча, драматична, така, що захопить американських читачів і змусить їх захотіти більшого. Це була напівказкова історія, розказана йому колись архієпископом кентерберійським, про двох дітей, залишених опікуном у великому будинку із самою лише гувернанткою, котрій було дано вказівку ні за яких обставин не контактувати з опікуном.
На голий кістяк було неважко наростити плоть: економку зробити щирою та надійною, маленьку дівчинку — ніжною та вродливою, хлопця — таємничим і заразом чарівливим, а сам будинок — дивним і старим, місциною, в якій відбулася найбільша пригода нашої головної героїні — гувернантки. Генрі хотів, аби вона не мала здатності до рефлексії та самоспоглядання, хотів, аби читач судив про неї з того, що вона помічає, які висновки робить і як усе те описує. Він прагнув зробити так, аби читачі дивилися на світ її очима, але й могли скласти власну думку про саму героїню теж, попри те, що вона певним чином, не усвідомлюючи цього, приховує від самої себе власні думки та переживання.
Будинок зяяв порожнечею, сповненою відлуння різних звуків. Двоє підопічних нашої гувернантки не знали, чим себе зайняти, вони пропливали перед нею та доброю економкою, мов ущерть наповнені судна, не потребуючи нічого, крім того, що їм давали. Усі звуки, усередині та ззовні, були зловісними, та мали так само зловісне відлуння. Генрі швидко сів, щойно дійшов до моменту, коли гувернантка, котра вже приготувалася до сну, почула віддалений, несамовитий дитячий крик, а потім — легкі кроки у себе за дверима. Підвівшись і продовжуючи диктувати, він подумав, що це мусить спочатку видаватися незначущим, але стане дуже важливим у світлі чи, точніше, мороці подальших подій.
Він почав писати оповідання, мов халтуру, просто, щоб виконати контракт, аби казочка вдовольнила смаки дуже широкої читацької аудиторії, і збирався, не надто напружуючись, закінчити його до кінця року. Не зрозуміло було, чому ця історія бентежила його думки впродовж місяців, коли Генрі готував переїзд до Лемб-Хауса. Він не знав, чому голос, який він так дбайливо створював, так ретельно контролював, яким так уміло маніпулював, мав на нього настільки сильний вплив, що він дозволив своїй гувернантці набути ніколи для неї непередбачуваної волі та влади. Він дозволив їй самій себе дурити — нечувана річ, якої він нікому й ніколи до того не дозволяв. Він дав свою згоду на те, щоб вона наражалася на небезпеку, прагнула її, навіть сама шукала. Генрі подобалося її лякати. Він довів її ізоляцію та самотність до відчаю, до бажання зустрічі з живою істотою, а не якимись обличчями та постатями, що раптово з’являлись у вікнах або вдалині.
Генрі знав, що це бажання з часом переслідуватиме і його, коли він радітиме рипінню хвіртки чи шкрябанню гілки об скло, читаючи книгу при світлі лампи чи лежачи без сну в тому самотньому домі, і найпершим порухом його душі, ще до того, як виникнуть гірші думки та передбачення, буде бажання гостинно зустріти все те, що може перервати сумну та безпомічну монотонність його самотності, щоб пережити момент відчайдушної надії на те, що це от-от трапиться, і байдуже, що саме. Навіть у своїй найтемнішій формі воно принесе із собою мить найчистішої, гострої полегкості, подібно до того, як блискавиця надто чітко висвітлює ламкий, пересушений пейзаж.
Він працював. Повільно і зважено доводив усе до апогею. Робив початки речень простими й декларативними, наче страх від побаченого зробив лексику гувернантки беземоційною, змушуючи її говорити прямо та правдиво. Людина, яка зазирала у вікно, була тією самою, що вже перед нею виникала. Той самий чоловік. Його лице майже впритул наблизилося до скла, погляд, спрямований на неї, був глибоким і погрозливим. Аж ось вона зрозуміла щось таке, чому ніколи не зможе йняти віри. Ще більший шок пронизав усе її тіло, коли гувернантка усвідомила, що він прийшов не по неї. Він прийшов по дітей.
Працюючи над оповіданням, Генрі майже не думав про дітей. Він дав їм імена й дозволив гувернантці самій їх описати. Проте з часом прийшло усвідомлення того, що він наділив їх дивно влаштованим внутрішнім світом, що дуже неявно, але наполегливо, чинив спротив гувернантці. Вона поки що цього не розуміла, а Генрі, хоч як намагався допомогти гувернантці знайти правильні слова, усе одно дозволяв Майлзу та маленькій Флорі діяти на власний розсуд.
Але те все відходило на задній план щоразу, коли він описував появу привида чи неявну, але загрозливу присутність Пітера Квінта. Сама ця сцена, порожнеча будинку, в якому гувернантка ще не відчувала себе впевнено, і раптом ця неждана постать, що видається такою живою, і схоже, не лише їй, але й дітям, і економці місіс Ґроус, викликала в Генрі мурашки на шкірі, коли він її вичакловував. Генрі слідкував за МакАльпайном у сподіванні помітити бодай найменше зацікавлення, та не побачив нічого подібного. Ясна річ, запитувати в містера МакАльпайна, чи його ці сцени хоч трохи бентежать, було б порушенням етикету. Проте більшість часу Генрі взагалі забував про свого шотландця, незважаючи навіть на клацання «Ремінгтона». Тоді він зосереджувався виключно на голосі, на живій оповіді гувернантки про те, свідком чого вона була. Це, передусім, мало на меті запобігти появі у читачів запитання про те, чому вона не зв’язалася з опікуном тих дітей; Генрі намагався зробити оповідь дуже детальною, напруженою, повною швидкого розгортання подій, щоб відвернути увагу від того, що гувернантка в тому домі була зовсім одинокою і мусила діяти самотужки. Він збирався одурити читача, дозволивши йому стати очима та вухами героїні, у такий спосіб змушуючи стати беззаперечною частиною її почуттів і свідомості.
Оповідання виходило у дванадцяти щотижневих числах «Collier’s». Генрі легко вкладався в
