Майстер - Колм Тойбін

тягся від столу по ручку й папір, а потім писав, як одержимий, щоб потім, перечитавши, зібгати деякі сторінки в кульку і зозла жбурнути через усю кімнату. А бувало він рвучко вставав із-за столу й у пошуках якоїсь книги стрімко рухався, тягнучи за собою свою дерев’яну ногу, немов тягар. Він бував дуже схвильований змістом або сенсом книги. У ньому постійно точилася боротьба — тітонька Кейт завжди використовувала ті самі слова — між його власною добрістю та важкою рукою пуританина, що її колись його батько старий Вільям Джеймс із Олбані поклав синові на плече. Вона казала, що хай куди б він ішов, Генрі Джеймс-старший бачив любов і красу, передбачені Господнім замислом, але суворе пуританське виховання не дозволяло йому йняти віри своїм очам. Ця боротьба точилася в ньому щоденно. Він був невтомним і нестерпним, але, водночас, і невинним шукачем, який легко захоплювався. Перша його криза сталася ще в молодості, коли після пожежі йому ампутували ногу; а тепер у весняному Лондоні на нього чекало друге випробування.

— Тітонька Кейт,— сказав Генрі,— висловлювалася дуже драматично. Вона розказувала мені, що родина залишила батька за читанням. День був теплий, і жінки взяли нас, хлопчаків, на прогулянку. Батько був сам, коли стався напад. Він з’явився раптово, нізвідкіль, як імлистий нічний привид, як хижий і голодний птах, який каменем кидається на свою жертву, як темна тінь, що принишкла в кутку, як жорстокий, але цілком відчутний дух, що прийшов по нього самотнього. Тітонька казала, що він знав, чому той з’явився; духа було послано його знищити. Звідтоді батько змалів до стану дитинності, постійно всього лякався, доки, зрештою, повірив у те, що це, хай що воно є, ніколи вже його не покине. Коли батька знайшли, він скрутився на підлозі, затуливши руками вуха, пхикав і кликав на допомогу. Вільяму було два з половиною роки, а мені — рік, і ми теж злякалися, бачачи батьків страх і чуючи його пхикання. Тітонька Кейт одразу ж нас вивела звідти. Вона розказала, що Вільям після того ще багато днів був блідим і не міг заснути, якщо в кімнаті не було матері. Та, звичайно ж, ні він, ні я цього не пам’ятаємо.

— Не обов’язково,— сказав Ґосс,— спогади можуть бути замкнені глибоко всередині вас.

— Ні,— твердо відповів Генрі.— Усередині нас нічого не замкнено. Ми нічого не пам’ятаємо. Я в цьому впевнений.

— Продовжуйте, будь ласка,— попросив Ґосс.

— Тітонька розказала, що матері довелося піднімати його з підлоги, адже вона спочатку подумала, що на батька напали зловмисники, та потім він розповів про те, що бачив, і, вислухавши батька, вона мусила запевнювати його в тому, що в жодному кутку немає ніякої дивної чорної тіні, що він — у безпеці. Та їй так і не вдалося зупинити його сліз, а чи з’ясувати, що, власне, трапилось. Пізніше вона зрозуміла, що йдеться не про тварину і не про грабіжника; те, що сталося, відбулося виключно в його мозку, у його уяві. То було погане видіння, і мати вчинила так само, як у перший рік їхнього шлюбу, коли батькові снилися жахи. Вона знайшла ножиці і почала повільно й обережно зрізати йому нігті, ніжно до нього говорячи та прохаючи зосередитися на рухах ножиць. Батько заспокоювався, і тоді вона відводила його до спальні, де й залишалася з ним.

— Вона залишала вас самих? — запитав Ґосс.

— Ні, звичайно ж ні,— відповів Генрі.— Тітонька приглядала за нами, аж доки ми не поснули, а потім, коли батько заспокоївся, сиділа з матір’ю, не знаючи, з ким проконсультуватись і що робити. Мій батько, щойно мати почала його заспокоювати, стишився, його очі зробилися порожніми, рот відкрився. Та він не припинив видобувати із себе тихе пхикання та якісь незрозумілі фрази, більше схожі на белькотіння. Вони були далеко від дому й не знали нікого, крім видатних батькових друзів, і не відали, чи можна послати по Карлайла чи Теккерея і запитати в них, як доглядати пацієнта, якщо це слово є відповідним, або, принаймні, поцікавитися, чи подібні темні та страшні видіння були звичайними для чоловіків, які наполегливо шукали приховане значення в усьому, окрім власних професійних або домашніх обов’язків.

— То як же вони вчинили? — запитав Ґосс.

— Батько спав тієї ночі як ми, малі діти, а жінки приглядали за нами, розуміючи, що відтепер життя зміниться. Мати знала, що тітка про все мені розповіла, але не вважала за потрібне про це говорити. Вона вірила в те, що до філософа приходив Диявол, але то був Диявол, якого батько витворив у власній уяві чи якого побачив у власних снах наяву, що в ті місяці, дивним чином, межували з його читацьким життям. Мати вірила в Диявола, але гадала, що лише батько може його бачити, бо тільки для нього він був живою істотою, що показувала своє обличчя у кожному віконному склі, варто лише було батькові до нього наблизитись. Його ніхто інший не бачив, бо більше ніхто не заглиблювався в думки та переконання, де темрява та чортівня можуть не належати до концепції світу. Таким був мій батько.

— Але що, зрештою, зробили ваша мати й тітка? — запитав Ґосс.

— Тітонька Кейт розповідала, що в них було двоє дітей і дім, за якими слід було доглядати, більше вони ні про що не думали. Лікарі наполягали на тому, щоб батько зберігав спокій, не писав і не читав, якщо зуміє, не думав і не робив ніяких візитів. Із цих місяців тітоньці Кейт найдужче запам’яталося, що батько щоразу, коли до кімнати входила мати, простягав до неї руки, мов немовля, котре проситься на ручки. Він жив у постійному страху, що видіння повернеться; він підозріливо оглядав усі кутки та вікна. Його життя відбувалося поза ними, навіть мовлення його наче сповільнилося.

— А тітонька казала, яким чином це вплинуло на вас із братом? — поцікавився Ґосс.

Генрі важко зітхнув, він уже не розумів, навіщо погодився розповісти другові цю історію.

— Схоже, що одного дня, коли батько був найбільш безпорадним, я почав ходити,— сказав Генрі.— Це сталося раптом і неочікувано, і невдовзі я зробився маленьким, але впевненим, пішоходом. Це мало такий вигляд, ніби ми з батьком помінялися місцями. Жінки поступово зрозуміли, чому я навчився так швидко. Мені хотілося бути з Вільямом скрізь, куди він ходив. Раніше я голодними очима слідкував за братом, якщо він пересувався, а