Майстер - Колм Тойбін

Мати почала приносити їжу йому до кімнати й просити вибачення, коли в домі були гості, котрі не припали йому до душі, опікуючись і тим, аби Генрі не пропускав події, що могли б його зацікавити, та спілкувався з приємною йому компанією. Вона не обговорювала із сином його хвороби, а запитуючи про самопочуття, хотіла почути лише, що його стан лишається майже таким самим чи, може, зробився трохи ліпшим. Мати не давала йому можливості сказати, що він зовсім не хворий.

Так і почалася їхня таємна змова, вистава, в якій кожен знав свою роль, свої слова та рухи. Генрі навчився ходити повільно, не бігцем, усміхатись, але ніколи не сміятися, помалу й незграбно зводитися на ноги та сідати з виразом полегшення на обличчі. Навчився їсти без апетиту й недопивати.

Невдовзі після цього, коли скрізь залунали піднесені розмови про новобранців і необхідність прислужитися батьківщині, мати зі ще більшою турботою та відданістю почала доглядати за Генрі. Часто, прокинувшись, він бачив, що мати, яка тихенько прослизнула до його кімнати, сидить біля ліжка й вивчає його обличчя з ніжною та заспокійливою усмішкою на губах.

Але кілька разів йому не вдалося приховати власної моці та бажання активності. Того жовтня сильний вітер із моря продував Ньюпорт наскрізь і невелика пожежа у стайні на розі Біч і Стейт[37] швидко переросла у вогняний вихор. Дві вулиці, з усіма крамницями, барами, стайнями та приватними помешканнями, опинилися під загрозою, і, щойно одна стайня вигоріла, усіх коней, усі екіпажі та цінне майно було переселено до безпечного місця. Кожні вільні руки були на вагу золота, бо потрібно було качати помпами воду з колодязів і носити її з цистерн. Того вечора Генрі працював разом із усіма, ні про що не думаючи, незважаючи на довколишні крики та гарячкову біганину. Тільки після того як вогонь загасили, коли стало відчутно, як сильно болить спина та руки, він замислився над тим, що, можливо, мати, якоюсь мірою, і має рацію.

Вони з тіткою, перестрашені словами Боба про активність Генрі, чекали на його повернення додому.

Вони змусили Генрі прилягти на канапу, а самі зайнялися приготуванням гарячої ванни. Він заплющив очі й відкинувся на подушки, доки жінки кругом нього бігали. Материні губи були щільно стиснуті. Пізніше, коли Генрі вийшов із ванни, відтертий і втомлений, та приготувався лягти спати, його мати висловила побоювання, що він пошкодив спину. Вона сказала, що на ранок стане ясно наскільки це серйозно. А поки-що — пізня година, і синові слід поспати якомога довше.

Наступного дня Генрі не вставав аж до вечері. Мати наказала йому рухатися повільно. Вона допомогла синові спуститися сходами. Він увійшов до їдальні, спираючись на материне плече, а батько з тіткою Кейт прибирали з дороги стільці, щоб йому було легше пройти. Генрі всадовили за стіл, уважно за ним стежили, заохочуючи до їжі та пиття, щоб він швидше відновив сили. Потім мати допомогла йому повернутися до ліжка й упродовж кількох днів носила Генрі їжу до кімнати, а весь дім виявляв до нього прихильність.

Поступово, протягом кількох наступних місяців, доки Генрі опановував мистецтво перекладу із французької, його батько змінив своє ставлення до війни. Він почав вважати її не лише ділом, гідним теоретичної підтримки, але й — справою, у якій варто взяти добровільну участь. А коли він поділився своїми думками за родинним столом, що дуже втішило Боба, котрий іще був надто юним, аби записатися добровольцем, але вже достатньо дорослим, аби цього хотіти, материнська опіка над Генрі лише посилилася.

Ні до початку війни, ні в її перші місяці, вони з матір’ю не обговорювали його хворобу та її симптоми; він ніколи навіть думати собі не дозволяв про те, який недуг його підкосив. Генрі поволі призвичаївся до своєї неспроможності не як до гри чи вистави, а як до таємниці, чогось радше дивного. Він не наполягав на визначенні точного діагнозу, не забороняв матері рухатись і далі обраним нею курсом, ніколи не розглядав іншого варіанту подій, а просто був хворим, по щирості, навіть коли залишався сам.

Однак, коли з війни почали надходити новини, а в перший рік вони цікавили буквально всіх, той факт, що двоюрідні брати, включно з Ґазом Баркером і Вільямом Темплом, братом Мінні, котрого, на його величезну втіху, у перший же день було призначено капітаном на знак пошани до його загиблого батька, а хлопці Джеймсів і досі лишалися цивільними, не міг залишитися поза увагою.

Мати зрозуміла, що невідома хвороба Генрі, його абстрактна неміч не може й далі залишатися не названою, що настав час поставити професійний діагноз. Тож, батько повіз його до Бостона проконсультуватися з відомим хірургом — лікарем Річардсоном — чий високий професіоналізм, на думку тітоньки Кейт, тільки підтверджувався величезним капіталом його померлої дружини. Цей лікар був знаним експертом із хвороб спини.

Генрі вже дуже давно не залишався з батьком наодинці. Під час подорожі до Бостона, Генрі-старший почувався ніяково, не впевнений у тому, що варто ділитися зі своїм другим сином думками про те, які зміни чекають на Америку по закінченні війни — єдине, що на той час його цікавило. Він був переважно мовчазним, але не заглибленим у себе. Батько мав вигляд людини, чий мозок працює, людини, котра от-от досягне якогось грандіозного висновку. Коли вони прибули до Бостона, Генрі-старший, здавалося, відчував значні труднощі в пересуванні, більші, ніж у Ньюпорті, наче в мегаполісі його впевненість у собі послабшала чи дерев’яна нога поважчала.

На губах лікаря Річардсона грала світла напівусмішка, вона ж світилася й у його очах і не сходила з його дбайливо виголеного обличчя, коли він дивився на свого пацієнта. Лікар уважно слухав, коли Генрі-старший почав оповідати про те, як довго вони їхали, скількох дітей він має, якою є їхня ситуація та яким вбачає майбутнє Америки. Але поступово усмішка зникла з лиця лікаря, змінившись похмурістю. Холодно дивлячись на Генрі-старшого він чекав, коли той закінчить. Та коли стало ясно, що батько не збирається закінчувати своєї промови, він просто розвернувся і пішов до свого пацієнта. Помахом рук лікар наказав Генрі зняти верхній одяг. Помітивши, як син роздягається, батько спинився на півслові, але лікар подав йому стільця і жестом запросив сісти. Генрі вже роздягся до пояса, а лікар так і не сказав жодного слова. Він примусив Генрі підняти руки вгору й почав старанно оглядати