Майстер - Колм Тойбін

Зрештою, коли вже думати про щось інше не стало змоги, Генрі запропонував пораненому гроші, що їх він тихо прийняв, а потім іще й записав свою ньюпортську адресу, раптом юнакові щось буде потрібно, коли він одужає. Хлопець уважно подивився на записане, а потім кивнув, навіть не всміхнувшись. Але Генрі вирішив не запитувати, чи уміє солдатик читати.

Увечері він сидів на пасажирській палубі пароплава, що, скреготів і порипував, долаючи зворотній шлях до Ньюпорта. Вони з Перрі продовжували триматися нарізно. Удивляючись у згасаюче світло дня, що тануло разом із задушливою спекою, Генрі відчув себе частинкою тієї Америки, від якої досі свідомо відсторонювався. Він уважно все вислуховував, але не знав, як має відповісти. Намагався уявити життя того хлопця, який лежить під парусиною, борючися за виживання, котрий уже чекає найгіршого, та, все ж таки, сподівається повернутися додому. Спробував подумки побачити ту мить, коли хірургічний ніж було врочисто видобуто з піхов, ногу — покладено, використано морфін, віскі, чи що там у них було, коли хлопцеві зв’язали руки за спиною, а в рота запхнули кляп. Генрі хотілося обійняти свого молодшого друга тепер, коли найгірше вже лишилося позаду, і відвезти його до родичів, які його доглянуть. Але так само він знав і те, що, не менше за потребу допомогти та пожаліти солдатика, в ньому горить бажання опинитися на самоті у власній кімнаті, щоб була ніч, а поруч — книжка і папір, і ручка, коли він знатиме, що двері залишаться замкненими до ранку, що його ніхто не потурбує. Суперечність між цими бажаннями сповнювала Генрі смутком і зачудуванням перед таємницею особистості, містичністю свідомості, що заледве здатна розпізнавати неприкриту суть власних почуттів, але чудово розрізняє відтінки власних переживань болю, суму, радості й задоволення.

І ось тепер, під час зворотної подорожі, теплим вечором на борту пароплава, коли Генрі дивився на м’яку та заспокійливу лінію горизонту, раптом до нього прийшло усвідомлення справжньої глибини та окремішності власної свідомості; адже твоє власне «Я» залишається байдужим і відстороненим, коли хірургічний ніж безжально врізається в чужу плоть, шматуючи не твої жир і м’язи, сухожилля та нерви, кровоносні судини та кістки когось, хто не є тобою, хто, поранений далеко від дому, тепер конає під парусиною. Генрі відчув, що так і залишився відокремленим і недоторканим для чужого горя, власне, як і той солдат, що ніколи не знав комфорту та привілеїв, забезпечених Генрі Джеймсом-старшим своєму синові, котрого вберегли від війни.

У ВЕРЕСНІ 1862 РОКУ батько поїхав до Бостона, де допоміг Вілкі та його другові Кеботу Расселові вступити до лав Північної армії. Невдовзі й Боб Джеймс, збрехавши про свій вік, теж записався в солдати. Вілкі з Бобом опинилися в центрі загальної уваги. Найбуденніші їхні спостереження запам’ятовувалися й повторювалися багато разів усіма в родині. Навіть дрібка новин, що стосувалася будь-кого з молодших братів, без зволікання передавалася старшим.

У Кембриджі Генрі, дуже недовго помешкавши у Вільяма, знайшов собі маленьку квадратну кімнату з низькою стелею та віконною нішею, сидячи в якій, він почав упорядковувати свої книжки, за значно вдосконаленою системою класифікації. Генрі ходив сільськими дорогами в околицях Кембриджа й із задоволенням вивчав поодинокі житла, що розташувалися на довгих, трав’янистих схилах під високими в’язами. Він уявляв життя в тих помешканнях, а також, яким воно може видатися ззовні, що в ньому може побачити подорожній, наприклад, Готорн-молодший.

Харчувався Генрі разом із Вільямом у закладі міс Апшем, на розі Кірк-стрит і Оксфорд-стрит, дослухаючись до кожного слова, вимовленого іншими відвідувачами, радо користаючись із протекції свого балакучого брата, що дозволяло йому самому не говорити багато. Генрі дуже подобалися посутні й сухі, дотепні розмови студентів теології, він із повагою слухав старого професора Чайлда, котрий говорив про війну тим самим похмурим і потойбічним тоном, що й про зібрані ним балади[43].

На лекціях Генрі з усіх сил намагався бути уважним до предмета обговорення, та часто відволікався на спостереження за своїми однокурсниками, ділячи їх на типи, за зовнішнім виглядом, вирізняючи серед них ніяких, умовно привабливих, помітних і разюче вродливих. Він намагався наділити власні очі розумом, розшифровуючи обличчя, усмішки та насупленість, а також рухи й ходу людей, трансформуючи їх у характери й темпераменти. Більшість його однокурсників також походила з Нової Англії, на їхніх урочистих під час лекції обличчях лежав відбиток браку м’якості та смішливості, вони тримались і ходили так само, як і їхні пращури, котрі, стоячи за церковними кафедрами, палко повчали розрізняти добро і зло, що і стало основним принципом виховання цих юнаків.

А тепер, коли вони всі слухали лекції з права, над ними зависла тінь, тінь війни, на яку жоден із них не пішов, війни, про яку вони ніколи не говорили, за винятком тих випадків, коли надходили термінові новини з фронту. Вони не мали вигляду молодих людей, здатних легко віддавати чи виконувати накази, ходити в ногу, юнаків із ампутованими кінцівками. Вони вірили в об’єднання й у відміну рабства, як вірили в Бога, та, водночас, і вірили в непорушність власних свобод і привілеїв. Вони знали, що звільнення від рабства є шляхетною справою, й у своїх молитвах його не оминали, але це не заважало їм писати конспекти й читати товстелезні томи, готуючись до власної кар’єри. Генрі швидко зрозумів, що спостерігати за ними йому легше, ніж із ними розмовляти. Фізіономіка підказувала йому, що юнацький максималізм, що в них домінує, захищає благочестя цих хлопців незгірше від кам’яних стін.

Доки Генрі сумлінно відвідував лекції, він майже не відкривав підручника з права. Натомість, читав Сент-Бева, поринав у світ лекцій з англійської та французької літератури Лоуела, під час поїздок до Бостона слухав Емерсонові напади на рабство. Він відвідував театр. Брав участь у всіх виявах світського життя, пропонованих Кембриджем і Бостоном. Війна лунала віддаленим громом і лише час від часу ставала моторошно близькою. Одного разу в Гарварді Генрі віддалік побачив свого двоюрідного брата Ґаза Баркера, котрий, очевидно, приїхав у відпустку, але не наздогнав його, бо вирішив, що ще встигне з ним зустрітися в один із наступних днів. Але вони так і не зустрілись, а коли невдовзі Ґаза було вбито у Вірджинії, Генрі не міг викинути з голови образ кузена — його таку білу