Книга Балтиморів - Жоель Діккер

— То ми у Мангеттен прямуємо?

— Так, янголе мій.

Коли ми зупинилися коло готелю «Волдорф Асторія», я второпав, що доведеться ночувати.

— «Волдорф»?

— Ага.

— То ми ночуватимемо в готелі?

— Ага.

— Та в мене і перебратися немає в що, — сказав я.

— Гадаю, тут знайдеться зубна щітка і сорочка. Знаєш, у Нью-Йорку таке буває.

— Я й батькам не сказав…

— У готелі є такий спеціальний прилад, що зветься телефон, воно для того, щоб зв’язуватися з людьми. Можеш зателефонувати матері, Маркусику, і сказати, що ночуєш у приятеля. Пора вже йти на ризик. Ти ж не хочеш лишитися в Монклері на все життя?

— Що ти сказала?

— Кажу, ти ж не хочеш все своє життя збути в Монклері?

Раніше я ніколи не бував у готелі такого класу. З неабияким апломбом Александра показала готельному службовцеві якесь фальшиве посвідчення особи, де їй було двадцять два роки, розрахувалася кредитною карткою, яку десь вискіпала, і сказала:

— Цей юнак зі мною, він забув свої речі. Як принесете в номер туалетне начиння, то він вам буде дуже вдячний.

Я аж очі витріщив. Уперше я був у парі, вперше кохався з дівчиною в готелі, вперше брехав матері, що ночую в друга, щоб провести ніч із дівчиною, та ще й з якою дівчиною!

Того вечора вона привела мене в кафе у Вест Віллиджі, де була невеличка сцена для імпровізованих концертів. Вона вийшла туди, взяла гітару і цілу годину грала та співала свої композиції. Всі у кафе дивилися на неї, але вона дивилася лише на мене. То був один із перших погідних весняних вечорів. Після концерту ми довго гуляли кварталом. Вона сказала, що хотіла би тут мешкати, в квартирі з великою терасою, щоб сидіти там вечорами і дивитися на місто. Вона говорила, і я впивався її словами.

Повернувшись до «Волдорф Асторії», ми довго кохалися, тимчасом як мама думала, що я ночую в Еда. На стіні нашого номера висіло велике люстро, і я бачив себе поміж її ногами. Розглядаючи в тому люстрі відображення наших голих тіл і порухів, я думав, що ми дуже гарні; та ми такі й були. У мої шістнадцять років, перебуваючи на ній, я почувався дужим, як справжній дорослий чоловік. Певний себе і своєї сили, я нав’язував їй той темп і швидкість, що, як я знав, подобалися їй, тож вона вигиналася дужче й дужче, просила рухатися хутчій і, кінчаючи, впивалася наманікюреними нігтями мені в спину, аж стогнала з невимовної втіхи, залишаючи на мені подряпини. І тоді в кімнаті западала тиша. Вона відкидала волосся рукою й падала на купу подушок, виставляючи напоказ свої груди, вкриті перлистими краплями поту.

Це Александра підштовхнула мене, змусила мене набратися відваги до життя. Збираючись утнути щось не дуже законне і знаючи, що я поставлюся до цього стримано, вона брала мене за руку, дивилася своїм полум’яним поглядом і казала: «Боїшся, Маркі? І чого ти боїшся?» — а тоді дужче стискала мою руку і тягла мене в свій світ. Я прозивав його світом Александри. Вона справляла на мене таке враження, що якось я заявив їй:

— Знаєш, мабуть, я трохи закоханий у тебе.

Вона взяла моє лице в долоні і глянула мені у вічі.

— Знаєш, Маркусику, є речі, які ліпше не казати дівчині.

— Я пожартував, — сказав я, вивільняючись із її рук.

— Так отож.

До сьогодні я нікому не розповідав про те неймовірне кохання, яке було у нас із Александрою у 1995–1996 роках. І тим паче не розповідав нікому про те, як вона розбила мені серце після десяти місяців наших стосунків. Вона зробила мене таким щасливим, що конче повинна була завдати мені горя.

Наприкінці літа 1996 року вона вступила до університету в Коннектикуті. Приїхала до Монклера напередодні від’їзду й, поки ми гуляли містом, сміливо сповістила мені про це.

— Що ж, — сказав я, — не так він і далеко, той Коннектикут. А я саме отримав водійські права…

Її погляд був сповнений ніжності.

— Маркусику…

Уже з того, як вона вимовила моє наймення, я все збагнув.

— Ага, то ти вже не хочеш мене…

— Маркі, не в тім річ… Це ж університет… новий етап у моєму житті, то я хочу бути вільна. А ти… ну ти ж іще в ліцеї.

Я стиснув губи, щоб не заплакати.

— Що ж, тоді бувай, — просто сказав я.

Вона взяла мене за руку, та я випручав її. Вона побачила, як мої очі заблищали.

— Ну, ти ж не плакатимеш…

Вона міцно обняла мене.

— Чому ти гадаєш, ніби я плакатиму? — сказав я.

Моя матінка довго допитувалася, чи немає звісток від «крихітки Александри». І коли якась подруга поскаржилася, що її син потребує репетитора, вона сказала, зітхнувши:

— От шкода, крихітка Александра така була помічна в цьому ділі. Ваш Гері її полюбив би.

Роками моя матінка питала:

— А що ж сталося з крихіткою Александрою?

А я відповідав:

— Хтозна.

— І ти не мав більше звісток від неї?

— Ніколи.

— Шкода, — розчаровано зітхала матінка.

Вона довго гадала собі, що я ніколи більше її не бачив.

18

Літо 1996 року, коли урвалися наші стосунки, було якесь апокаліптичне.

Покинула вона мене перед моїм від’їздом до Гемптона, і вперше в житті їхав я туди в кепському гуморі. Прибувши, я побачив, що й Ватазі Ґольдманів не ліпше. Минулий рік був тяжкий: після Скоттової смерті плин життя моїх братів порушився.

Упродовж кількох місяців Гіллеля і Вуді двічі розлучили. Спершу в жовтні, після того, як Вуді вигнали з Баккері. Потім у січні, коли Гіллеля запроторили до спеціальної школи, бо він скінчив семестр із катастрофічними показниками. Він уже не ночував в Оук-Парку, тільки вихідними. У мене було таке враження, наче все розклеїлося. І то був іще не кінець несподіванкам: подавшись у «Земний рай», щоб привітатися з Кларками, ми побачили щит із написом «Продається», що стирчав посеред моріжка.

Відчинила нам засмучена Джейн. Сет сидів у вітальні в кріслі на коліщатах. Його спіткав інсульт, і він якось аж поменшав. Він уже ні до чого не був здатний. Та й дім із його сходами і сходинками став уже непридатний для нього. Джейн хотіла якомога швидше продати ту оселю. Вона знала, що вже немає в неї ні часу, ні сили, щоб її доглядати, тож хотіла позбутися, поки хата ще має стерпний вигляд. Продати її планувала за