Книга Балтиморів - Жоель Діккер

Я нічого не сказав. Ми ще трохи помовчали. Потім вона поклала слухавку.

*

Балтимор, Мериленд

Осінь 1995 року

Швидка допомога не змогла завести Скоттове серце, і смерть його констатували простісінько на моріжку футбольного поля Баккері.

Наступного дня в ліцеї скасували всі уроки, до школи прийшли психологи. Школярі приходили до ліцею, і їх скеровували до актової зали, а в коридорах із гучномовця лунав голос директора Бурдона: «У зв’язку з учорашньою трагедією уроків сьогодні не буде. Всі учні повинні йти до актової зали». Перед Скоттовою шафкою лежали квіти, свічки і м’які іграшки.

Скотта поховали на цвинтарі в передмісті Нью-Йорка, звідки походили Невілі. Там був і я з Вуді та Гіллелем разом із дядечком Солом та тітонькою Анітою.

Перед церемонією я не побачив Александри, то пішов її шукати. Знайшов її в поховальному бюро, вона була там сама. Вона плакала. Вбрана була в чорне. Навіть нігті нафарбувала чорним. Я сів коло неї. Взяв за руку. Вона була така гарна, що мене охопило еротичне бажання поцілувати її долоню. Я зробив це. А що вона не забрала руку, то я знову її поцілував. Я цілував її руку, кожен пальчик. Вона притулилася до мене і прошепотіла мені на вухо: «Не забирай своєї руки, прошу тебе, Маркі».

Похорони були тяжкі. Ніколи ще не стикався я з таким лихом. Тітонька Аніта й дядечко Сол підготували нас, та побачити це увіч — то було зовсім інше. Александру годі було втішити: я бачив, як чорна туш із її повік біжить по щоках. Я не знав, чи треба їй щось казати, чи треба втішати. Подумав було втерти їй попід очима, та не хотів бути незграбним. Тільки й того, що стиснув її долоньку дужче.

Гнітючим був не так смуток, як напруга, що відчувалася поміж Патриком і Джилліаною. Патрик виголосив про свого сина промову, яка видалася мені дуже гарною. Він назвав її «Смирення батька недужої дитини». У ній він віддав належне Вуді з Гіллелем і подякував їм за те щастя, яке вони принесли Скоттові. Ось приблизно те, що він сказав:

— Чи насправді щасливі ми, заможні мешканці Оук-Парку чи Нью-Йорка? І хто може тут сказати, що він цілком щасливий?

Мій син Скотт був щасливий. І сталося це завдяки двом хлопчакам, які вивели його в життя. Я бачив мого сина до того, як він зустрівся з Вуді й Гіллелем, і бачив після цього.

Дякую вам обом. Ви подарували йому усмішку, якої я раніше в нього не бачив. Ви дали йому силу, якої я ніколи в нього раніше не помічав. Хто з нас, навіть наприкінці довгого життя, може сказати, що подарував комусь щастя? Ви можете, Вуді й Гіллелю. Ви можете сказати це.

Патрикова промова стала причиною дуже прикрої сварки, яка сталася поміж ним і його дружиною під час поминального обіду. Ми їли тістечка у вітальні її сестри, аж почули відгомони голосів, що долинали з кухні. «Ти подякував їм?! — кричала Джилліана. — Вони вбили нашого сина, а ти кажеш їм спасибі?!»

Ту сварку нелегко було витерпіти. Я раптом згадав, як ненавидів Скотта, як ревнував до його недуги, як хотів і собі захворіти на муковісцидоз.

Мені кортіло заплакати, та я не хотів плакати перед Александрою. Я вийшов у сад. Обзивав себе покидьком. «Покидьок! Покидьок!» Потім хтось поклав мені руку на плече. Я обернувся: то був дядечко Сол. Він обняв мене, і я заплакав.

Ніколи не забуду, як він обняв мене того дня.

Спливали сумні тижні.

Гіллель із Вуді почувалися винними. А тут іще й директор Бурдон вимагав для них покари.

Він покликав до себе Гіллеля й тренера Бендгема. Їхня розмова тривала понад годину. Вуді занепокоєно ходив туди-сюди коридором. Нарешті двері відчинилися, і Гіллель зі сльозами на очах вибіг у коридор.

— Мене витурили з команди! — вигукнув він.

— Що? Як це?

Гіллель нічого не відповів і помчав коридором. Вуді побачив, як із кабінету вийшов тренер Бендгем, обличчя його було стурбоване.

— Скажіть мені, що це неправда, пане тренере! — вигукнув Вуді. — Що коїться, пане тренере?

— Сталося дещо дуже погане. Гіллель повинен покинути команду. Мені так шкода… Я нічого не можу вдіяти.

Вуді розлютився й, не постукавши, вдерся до Бурдонового кабінету.

— Пане директоре, ви не можете вигнати Гіллеля з команди!

— Може, це все-таки моє діло, Вудро? І хто дозволив тобі отак вдиратися до мого кабінету?

— Це помста, так?

— Вудро, я двічі не повторюватиму: вийди з кабінету.

— Ви не хочете пояснити, чому вигнали Гіллеля?

— Я не вигнав його. Офіційно він і не був членом команди. Жоден учень не може відповідати за інших учнів. Тренер Бендгем не повинен був пропонувати йому посаду асистента. Та й чи мушу я тобі нагадувати, що він убив учня, Вуді? Без його дурнуватих задумів Скотт Невіль був би живий!

— Він нікого не вбивав. Скотт хотів грати!

— Я не люблю такого тону, Вудро. Бач, твій друг скаржиться, що я не виконую моїх обов’язків. Що ж, я виконаю їх. Ось побачиш. А тепер іди.

— Ви не маєте права вчинити так із Гіллелем!

— Я маю право робити все. Я директор ліцею. А ви лише учні. Ти розумієш це?

— Ви поплатитеся за це!

— Ти погрожуєш мені?

— Ні, я обіцяю.

Ніхто не зміг нічого вдіяти. Для Гіллеля з футболом було покінчено.

Наступної ночі Вуді вислизнув зі своєї домівки і покотив велосипедом до Бурдонового дому. В темряві прокрався він у сад, дістав балончик із фарбою і через усенький мур написав здоровезними літерами: «БУРДОН ГІВНО». Насилу він скінчив те діло, як у спину йому вдарив потужний потік світла. Вуді обернувся, та його засліпило, і він нічого не побачив. «Що це ти тут робиш, хлопче?» — поспитався суворий чоловічий голос. І Вуді зрозумів, що перед ним стоять два поліцаї.

Уночі тітоньку Аніту і дядечка Сола розбудив телефонний дзвінок, і їх попросили приїхати в поліцію, щоб забрати Вуді.

— Бурдон гівно? — засмутилася тітонька Аніта. — Ти нічого ліпшого не міг утнути? Ох, Вуді,