Книга Балтиморів - Жоель Діккер
Весна-літо 1995 року
Я почувався дедалі дужче ізольованим у Монклері. Поки скнів у Нью-Джерсі, мене поривалося узяти в обійми райське життя в Оук-Парку. Там була вже не одна, а дві чудесні родини, Балтимори й Невілі, що стали ще й друзями. Дядечко Сол і Патрик Невіль грали разом у теніс. Тітонька Аніта запропонувала Джилліані Невіль взяти участь у доброчинних акціях для дитячого притулку Арті Кровфорда. Гіллель, Вуді та Скотт весь час були разом.
Якось у квітні Гіллель традиційно читав «Балтимор Сан» і натрапив на статтю про музичний конкурс, який організувало національне радіо. Учасників запрошували надсилати свої кандидатури у вигляді двох композицій, записаних у звуковому форматі або на відео. Переможцям обіцяли записати на професійній студії п’ять їхніх пісень, одна з яких мала цілісіньких десять місяців звучати по радіо. Звісно ж, у дядечка Сола була пречудова камера, до того ж найновішого зразка, і він, звісно ж, погодився позичити її Гіллелеві та Вуді. І, перебуваючи в своїй в’язниці в Монклері, я щодня слухав по телефону, як мої брати захоплено розповідають про успішне втілення того проекту. Весь тиждень пополудні Александра проводила репетиції у Ґольдманів, а вихідними Вуді з Гіллелем зняли її на відео. Я не тямився від ревнощів. Та попри ту допомогу в конкурсі, всі ми, я, Вуді й Гіллель, заробили дулю під носа, бо незабаром Александра прийшла до Балтиморів зі своїм хлопцем, якого звали Остін. Зрештою, так воно й мало статися, адже красуні Александрі було сімнадцять років, то вона й дивитися не хотіла на п’ятнадцятирічних садівників, що в них, як на лихо, ще й волосся в паху не виросло. Вона воліла водитися з парубком з їхнього ліцею, татовим синуньом, який був гарний мов бог і дужий мов Геракл, хоч і дурний як ступа. Він приходив у наш підвал, розлягався на канапі, й Александрині композиції були йому анідесь. Начхати йому було на її музику, а музика — то було для Александри все життя, і той бевзень цього не тямив. Минуло два місяці, поки оголосили результати конкурсу. За цей час Александра отримала водійські права й вихідними, коли Остін ішов кудись зі своїми друзяками, а її кидав, заїжджала по нас до Балтиморів. Ми ішли випити молочних коктейлів у «Дейрі-шейк», потім паркувалися десь на тихій вуличці, лягали на моріжку і слухали в надвечір’ї музику, що долинала з радіоприймача крізь відчинені дверцята машини. Александра підспівувала, і ми уявляли собі, як її пісні крутять по радіо. Такої пори нам здавалося, наче вона належить нам. Цілі години ми сперечалися, і часом предметом тих балачок був Остін. Інколи Гіллель ставив запитання, що були і в нас на язику.
— Що в тебе спільного з цим телепнем?
— Ніякий він не телепень. Часом буває грубуватий, та загалом це хороший хлопчина.
— А певно, — кепкував Вуді, — мабуть, його автомобіль із відкидним верхом трохи провітрює йому мізки.
— Ні, справді, — боронила його Александра, — з ним варто познайомитися ближче.
— Та годі, — казав Гіллель, — хіба не видно, що він йолоп!
Урешті вона казала:
— Я люблю його. Отак.
Коли вона казала оте «люблю», наші серця стискалися.
Александра не виграла того конкурсу. Отримала сухого листа з повідомленням, що її кандидатура не пройшла. Остін сказав їй: вона програла, бо вона ніщо. Як по правді, коли Вуді з Гіллелем зателефонували і сповістили ту новину, мені трохи полегшало: тяжко було б пережити те, що її кар’єра розпочалася конкурсом, який знайшов Гіллель, і з відео, яке створили всі Балтимори.
Проте я дуже потерпав за неї, бо знав, які надії покладала вона на той конкурс. Здобувши в оператора номер її телефону, я набрався духу і зважився зателефонувати, учинивши в такий спосіб те, чого ніколи не зробив би, хоч мені й кортіло вже давненько. Мені пощастило, бо слухавку взяла сама Александра, та початок розмови був трохи невдалий.
— Привіт, Александро, це Маркус.
— Який Маркус?
— Маркус Ґольдман.
— Хто?
— Таж Маркус, двоюрідний брат Гіллеля й Вуді.
— А, Маркус, той брат! Добридень, Маркусе, як ти?
Я сказав, що телефоную з приводу конкурсу і мені дуже шкода, що вона його не виграла, і під час цієї розмови вона заплакала.
— Ніхто не вірить у мене, — поскаржилася вона. — Мені так самотньо. Нікому нема до мене діла.
— А мені є, — відказав я. — Ти не пройшла, бо то був конкурс бездарностей. Вони не варті тебе! Не здавайся! Працюй! Зроби ще один запис!
Поклавши слухавку, я позбирав усі свої заощадження, поклав у конверт і послав їй, щоб вона мала за що записати професійний диск. За кілька днів мені прийшло повідомлення, що на пошті мене чекає бандероль. Матінка моя занепокоїлася й довго допитувалася, чи не замовляв я відео з порнографією.
— Ні, мамо.
— Присягнися.
— Присягаюся. Якби замовив, то вказав би іншу адресу.
— Це яку?
— Мамо, я пожартував. Я не замовляв порнографічного відео.
— То що ж це таке?
— Не знаю.
Попри мої протести, вона пішла зі мною на пошту і стала позаду коло віконця.
— Звідки бандероль? — запитала вона у поштарки.
— З Балтимора, — сказала та і віддала мені конверт.
— Тобі повинні були надіслати щось двоюрідні брати? — запитала вона.
— Ні, мамо.
Вона спонукала мене відкрити конверт, і врешті я сказав їй:
— Мамо, здається, це особистий лист.
Її страх перед порнографією минувся, й вона аж засяяла.
— У тебе дівчинка в Балтиморі?
Я мовчки глянув на неї, й вона погодилася почекати мене в автомобілі. Я став у кутку на пошті й дістав лист.
Любий Маркусику
Гніваюся на себе: я так і не відповіла на лист, де ти писав, що хотів би мешкати в Балтиморі. Він дуже зворушив мене. Може, якось ти і переїдеш, хто ж знає?
Дякую тобі за лист і за гроші. Не можу прийняти від тебе їх, але ти переконав мене взяти мої заощадження, записати професійний диск і пробиватися.
Ти особлива людина. Мені пощастило, що я запізналася з тобою. Дякую за те, що ти заохочуєш мене стати співачкою, тільки ти віриш у мене. Я ніколи цього не забуду.
Сподіваюся незабаром знову побачитися з тобою в Балтиморі.
Цілую,
Александра
Р. S. Не кажи братам, що я написала тобі.
Я прочитав той лист разів із десять. Я