Книга Балтиморів - Жоель Діккер
— Не позбавляю, а дотримуюся правил, що контролюють лад у нашій школі.
— Я не порушував ніяких правил, пане директоре. Ніхто не забороняє тренувати команду поза сезоном.
— Я забороняю тобі.
— На підставі якого закону?
— Гіллелю, ти хочеш, щоб тебе вигнали з ліцею?
— Ні. А чому недобре тренувати команду поза сезоном?
— Тренувати? Оце ти називаєш тренуванням? Садовити дитину, хвору на муковісцидоз, у візок і котити футбольним полем, — оце ти називаєш тренуванням?
— Я читав правила, уявіть собі. Там ніщо не забороняє одному гравцеві пересувати іншого полем, коли той тримає в руках м’яч.
— Послухай, Гіллелю, — сказав Бурдон, утративши терпець, — ти що, хочеш корчити з себе адвоката? Захисника хворих малюків у візку?
— Та я хотів, щоб ви не були таким упертюхом.
Директор скрушно похитав головою і, обернувшись до тітоньки Аніти з дядечком Солом, сказав:
— Пане й пані Ґольдмани, Гіллель хороша дитина. Але в нас державна школа. Якщо ви незадоволені, треба віддати його до приватної.
— Хочу нагадати, що ліцей Баккері сам звернувся до нас, — відказав Гіллель.
— Ми звернулися до Вуді. А з тобою інакше було: ти опинився тут, бо Вуді хотів, щоб ти був з ним, і ми на це погодилися. Але як хочеш поміняти школу, то ніхто тобі не заважатиме.
— Не дуже люб’язно ви поводитеся, кажучи таке. Це означає, що вам на мене начхати!
— Та чому це начхати! Я вважаю, ти дуже хороший хлопчина, і високо тебе ціную, але ти такий самий учень, як усі, і край. Як хочеш залишатися в державному ліцеї, то дотримуйся тутешніх правил. Так діє наша система.
— Ви посередність, пане директоре. І ліцей ваш посередній. Ви тільки й здатні посилати людей до приватного ліцею! Ви все підганяєте під пересічний рівень! Ви забороняєте Стейнбека за кілька грубих слів у тексті, та не здатні збагнути величі його творів! І прикриваєтеся дурнуватими шкільними правилами задля того, щоб виправдати власний брак розуміння. Й не кажіть мені про функціонування системи, бо державна шкільна система не діє як слід узагалі, і ви це знаєте. А країну, в якій шкільна система не діє, не можна вважати ні демократичною, ні правовою.
Запало довге мовчання. Врешті директор зітхнув і запитав:
— Скільки тобі років, Гіллелю?
— Мені чотирнадцять років, пане директоре.
— Ага, чотирнадцять років. То чому ти не катаєшся на скейті з друзями, а питаєш, чи залежить правова держава від якості системи шкільної освіти?
Бурбон підвівся і відчинив двері кабінету, давши на здогад, що розмова скінчилася. Вуді сидів під дверима на стільці й почув, як директор, потискаючи руки дядечкові Солові й тітоньці Аніті, сказав:
— Гадаю, ваш син Гіллель ніколи не знайде свого місця у нас.
Гіллель заплакав.
— Ні, ви нічогісінько не втямили! Цілісіньку годину розмовляв я з вами, а ви навіть слухати мене не захотіли, — він обернувся до батьків. — Мамо, тату, я хочу, щоб мене вислухали! Я хочу, щоб на мене бодай трохи зважали!
Щоб заспокоїтися, Балтимори вчотирьох подалися випити молочних коктейлів у «Дейрі-шейк». Посідавши одне напроти одного на двох ослонах, вони довгенько і незвично для себе не могли озватися жодним словом.
— Гіллелю, котику мій, — мовила урешті тітонька Аніта, — ми з твоїм татом довго обговорювали ситуацію… тут недалечко є спеціальна приватна школа…
— Ніякої спеціальної школи! — вигукнув Гіллель. — Тільки не це, благаю вас! Ви не повинні розлучати мене з Вуді.
Тітонька Аніта дістала з сумочки брошуру і поклала на столі.
— Ось поглянь бодай одним оком. Вона зветься Блуберрі-Гілл. Гадаю, тобі там буде добре. Не хочу, щоб ти так мордувався в цьому ліцеї.
Гіллель неохоче погортав брошуру.
— Та це ж за шістдесят миль від нас! — обурено вигукнув він. — Про це й мови не може бути! Я не їздитиму щодня туди й сюди сто двадцять миль!
— Гіллелю, янголятко моє любе… ти там ночуватимеш…
— Що? Ні, ні, не хочу я!
— Котику, ти будеш приїздити до нас вихідними. Ти там вивчиш стільки всього. У цій школі тобі нецікаво…
— Ні, мамо, я не хочу! НЕ ХОЧУ! Чому я повинен їхати туди?
Того вечора Вуді з Гіллелем разом проглядали брошуру про Блуберрі-Гілл.
— Вуді, ти повинен допомогти мені! — благально вигукнув Гіллель, що був у цілковитій паніці. — Не хочу я туди їхати. Не хочу, щоб нас розлучили.
— Я теж не хочу. Та я не знаю, чим можна тобі зарадити, це ти в нас найрозумніший у всій школі, як подумати. Перестань привертати до себе увагу. Ти можеш це зробити? Ти ж привів до влади президента Клінтона! Ти ж усе знаєш! Зроби над собою зусилля. Не дай цьому телепневі Бурдонові знищити тебе. І не переймайся, я не дам запроторити тебе туди.
Гіллеля так нажахало, що його відправлять до спеціальної школи, що він уже нічогісінько не міг робити. В п’ятницю ввечері тітонька Аніта ввійшла до Вуді в кімнату. Він саме робив домашні завдання.
— Вуді, я щойно розмовляла по телефону з тренером Бендгемом. Він каже, ти написав йому, що покидаєш футбольну команду. Це правда?
Вуді понурився.
— Як подумати, то нащо той футбол? — пробурмотів він.
— Що ти хочеш сказати, золотце? — спитала вона, опустившись навколішки, щоб бути нарівні з ним.
— Якщо Гіллель піде до спеціальної школи, то я вже не зможу жити з вами, правда ж?
— Ні, Вуді, ні. Це твій дім, і він залишиться твоїм. Ти ж знаєш, ми любимо тебе як свого сина. Спеціальна школа — це для Гіллеля, там повинні розкритися всі його здібності. Це робиться задля його добра. А ти тут удома, і так буде завжди.
Його щокою покотилася сльоза. Вона обняла його і міцно пригорнула до себе.
У неділю, незадовго до сніданку, до Балтиморських Ґольдманів несподівано завітав тренер Бендгем. Він запропонував Вуді поснідати разом і попровадив його з’їсти гамбургер до забігайлівки, куди він частенько заглядав.
— Перепрошую за той лист, пане тренере, — сказав Вуді, коли вони посідали за столом. — Насправді в мене ніякого бажання не було кидати нашу команду. Мене розізлила ота халепа з Гіллелем.
— Знаєш, хлопче, — сказав Бендгем, — мені вже шістдесят років. Це означає, що майже сорок років я треную футбольну команду і за цей час жодного разу не снідав із жодним гравцем. У мене є свої правила, і зараз я їх порушив. Чому я зробив це? Я знав хлопців, які покидали команду. Їм подобалося залицятися до дівок, а не ганяти м’яч. І це означало, що вони не надають футболу великої ваги. То