Книга Балтиморів - Жоель Діккер

Те, що цей здоровань, якого звали Рік, вправлявся у бойових мистецтвах, нітрохи не вразило Вуді, та й бідолашному парубійкові це не зарадило. Як і домовлялися, вранці наступного дня Вуді знайшов Ріка і без попередження повалив його з ніг ударом кулака по носу. Рік лежав на землі, Гіллель скористався цим, щоб вилляти йому на голову пляшку помаранчевого соку, а Скотт переможно протанцював довкола нього, звівши догори руки. Ріка попровадили в медпункт, а нашу трійцю до кабінету пана Бурдона, директора того ліцею, куди терміново викликали дядечка Сола з тітонькою Анітою, Патрика з Джилліаною і тренера Бендгема.

— Вітаю, трійце, — сказав їм директор Бурдон. — Другий день у школі першого року, і ми вже відлупцювали свого товариша.

— Ви з глузду з’їхали? — вигукнув тренер Бендгем.

— Ви з глузду з’їхали? — повторили обоє Невілі.

— Ви з глузду з’їхали? — повторили дядечко Сол із тітонькою Анітою.

— Не турбуйтеся, пане директоре, — устряв Гіллель, — ми не звіряки якісь. То була війна на випередження. Ваш учень Рік здобуває неабияку насолоду, катуючи слабших за себе. Але тепер він поводитиметься чемно. Слово Ґольдмана.

— Помовч, заради бога! — знервовано вигукнув Бурдон. — За весь час мого вчителювання я ще не бачив такого сперечальника. Другий день навчального року, а ви вже розтовкли носа вашому товаришеві. Ви побили рекорд! Щоб я більше не чув про вас, ясно? А ти, Вуді, знай, що така поведінка негідна члена футбольної команди. Ще одна така витівка, й ми тебе виженемо з команди.

Відтоді ніхто вже у Баккері не чіплявся до Скотта. А Вуді заробив неабияку репутацію. Його поважали в шкільних коридорах, та незабаром він уславився і на футбольному полі, де був одним із перших гравців у команді «Дикі коти» Баккері. Щодня після уроків він ходив тренуватися на спортивний майданчик ліцею разом із Гіллелем і Скоттом, які, з дозволу тренера, сідали на лаві й спостерігали за грою.

Скотт був запеклим уболівальником. Він коментував дії гравців і довго пояснював правила гри Гіллелеві, який незабаром став справжньою скарбницею знання про футбол та ще й відкрив у собі талант, про який і не підозрював досі, — талант тренера. Він умів стежити за грою і відразу ж помічав помилки гравців. Часом, не підводячись із лави, він гукав гравцям, як треба діяти, що дуже тішило тренера Бендгема. Він жартував:

— Ох, Ґольдмане, ти скоро забереш у мене мій хліб!

Гіллель усміхався, не помічаючи, що Вуді теж інстинктивно озирався, почувши прізвище Ґольдман.

13

Після того, як я гнався за отим чоловіком у чорному мінівені, ми з Лео дві ночі поспіль спостерігали за вулицею в Бока-Ратоні, заховавшись у кухні. Сиділи в пітьмі й стежили за кожним підозрілим рухом. Та крім сусідки, яка вийшла пробігтися посеред ночі, поліційного авто, що проїздило тут через рівні проміжки часу, та єнотів-полоскунів, що приходили перевіряти смітники надворі, нікого не бачили.

Лео щось нотував.

— Що ви ото пишете? — пошепки запитав я.

— А чому ви шепочете?

— Не знаю. То що ви там записуєте?

— Підозріле. Шалена сусідка, яка вийшла побігати, єноти оті ще…

— То й поліціантів запишіть, якщо вже так.

— Та вже записав. Знаєте, найчастіше злочинцем виявляється поліцай. З цього вийде добрячий роман. Цікаво, до чого це нас приведе?

Та ні до чого це нас не привело. Ні того авто, ні водія ми більше не побачили. Я думав собі, що ж він тут видивлявся. Може, стежив за Александрою? Може, треба було сказати їй?

Незабаром я дізнався, хто то був. Це сталося наприкінці березня 2012 року, десь за півтора місяця після того, як я приїхав до Бока-Ратона.

*

Балтимор

1994 рік

Упродовж футбольного сезону Гіллель зі Скоттом ставали дедалі ближчі до команди «Диких котів». Вони бували на всіх тренуваннях і, перш ніж вмоститися на своїй лаві, перебиралися в роздягальнях разом із гравцями в спортивну форму. Коли ж команда брала участь у матчах поза школою, вони разом з нею їхали в автобусі, вбрані в костюми з краватками, як і решта гравців. Постійна присутність на матчах і тренуваннях незабаром зробила з них повноправних членів команди. Бендгем був зворушений їхньою відданістю й спробував надати їм офіційного статусу, запропонувавши бути відповідальними за устаткування, та в цій ролі вони пробули зо чверть години: Гіллель мав надто вже тендітні й кволі руки, щоб носити тяжке, а Скотт задихався.

Тоді тренер посадив їх на лаві й звелів давати інструкції гравцям. Вони те й робили, тобто аналізували гру кожного футболіста з надзвичайною точністю. Потім по одному гукали до себе гравців, і ті слухали їх, немов дельфійську піфію.

— Ти дурно тратиш свою снагу, ганяючи мов коняка, коли в тому нема потреби. Тримайся на своїй позиції й починай діяти, коли гра дійде до тебе.

Кожен з тих здорованів у шоломах уважно слухав їх. Гіллель зі Скоттом стали першими і єдиними учнями ліцею, що носили червоно-чорні футболки «Диких котів», хоч офіційно не були членами команди. І коли наприкінці тренування Бендгем традиційно казав: «Добре попрацював, Ґольдмане», — Вуді з Гіллелем одночасно оберталися і разом відповідали: «Дякуємо, пане тренере».

Незабаром за столом у Ґольдманів тільки про футбол і балакали. Після тренувань Вуді з Гіллелем детально розповідали, які там подвиги учинили вони за день.

— А з уроками як? — запитала тітонька Аніта. — Все гаразд?

— Потроху, — відказав Вуді. — Не все мені дається, та Гіллель пхає мене в спину. Йому вчитися не треба, він усе й так хапає з льоту.

— Мені трохи нудно, тат, — часто казав Гіллель. — Той ліцей не такий, яким я його уявляв.

— І як же ти уявляв?

— Хтозна. Може, цікавішим. Та, на щастя, є футбол.

Того року «Дикі коти» вийшли у чвертьфінал чемпіонату. Коли Вуді з Гіллелем і Скоттом повернулися з зимових вакацій, футбольний сезон уже скінчився, тому хлопці почали шукати собі інше заняття. Скотт любив театр. Він збагнув, що це йому корисно, бо допомагає тренувати дихання. Тим-то вони записалися на курси драматичного мистецтва, які вела панна Андерсон, їхня вчителька літератури, молода і дуже гарна дівчина.

У Гіллеля був природжений талант лідера. На