Книга Балтиморів - Жоель Діккер
Вуді вирішив узяти все в свої руки і підбадьорити Гіллеля, давши йому змогу робити те, в чому таланило йому найбільше: тренувати футбольну команду. Поза сезоном не можна було тренуватися офіційно, правила Ліги це забороняли. Та ніхто не забороняв гравцям збиратися й тренуватися самостійно. Отож, на прохання Вуді, команда почала збиратися двічі на тиждень, щоб тренуватися під орудою Гіллеля, з яким завжди був Скотт. Метою цього було виграти чемпіонат наступної осені, тож за тренуваннями минав час, і гравці вже уявляли, як здобудуть кубок, зокрема, і Скотт, що якось заявив Гіллелеві:
— Гілле, я хочу грати. Не хочу бути тренером. Хочу грати у футбол. Хочу теж бути на полі в наступному сезоні.
Гіллель засмучено глянув на нього.
— Скотте, твої батьки ніколи не дадуть на це згоди.
Скотт понуро сів на моріжку і почав скубти травинки.
Гіллель сів коло нього й обняв його за плечі.
— Не переймайся, — сказав він. — Залагодимо це. Треба, щоб ти був обережний, як ото казав твій батько. Пий багато води, роби перерви і мий руки.
Отак Скотт став неофіційним гравцем у команді «Дикі коти». Щосили старався, брав участь у деяких вправах. Але йому швидко забивало дух. Він мріяв бути крайнім нападником: за п’ятдесят ярдів здобути м’яч, ефектно пробігти полем, прорвати оборону — і загнати тачдаун.
І тоді його нестиме на руках уся команда, стадіон горлатиме його ім’я. Гіллель дав йому нагоду побути крайнім нападником, та стало видно, що більше десяти кроків він не пробіжить. Отож вирішили цьому зарадити: Скотта мали посадити у візок, хтось довезе його до залікової лінії, перекине там візок разом зі Скоттом, а той упаде додолу в заліковій зоні, це і буде тачдаун. Ота нова витівка з назвою «візок» стала страшенно популярна в команді. Незабаром частина тренування вже відводилася на ту вправу, члени команди по черзі пхали візок, внаслідок чого їхні спринтерські якості поліпшувалися на очах, бо вже без візка вони гасали по полю зі швидкістю ракет.
На власні очі мені жодного разу не пощастило бачити той «візок». Проте це видовисько було дуже привабливе, бо незабаром уся школа Баккері юрмилася коло спортивного майданчика, куди зазвичай ходили тільки вболівальники. Гіллель звелів гравцям виконувати звичні матчеві дії, аж, на його сигнал, звідкись вискакував хтось із найдужчих членів команди, часто це був Вуді, і перетинав поле, пхаючи у візку Скотта, який сидів там наче король. Квотербек жбурляв йому м’яч із глибини поля: тому гравцеві треба було володіти надзвичайною спритністю й силою, щоб Скотт зловив м’яч, потім треба було пхати візок зиґзаґами до залікової лінії, уникаючи захисників, що намагалися зупинити Вуді. Та коли візок доїжджав до тієї лінії й Скотт падав додолу, заганяючи таким чином тачдаун, усі аж нетямилися на радощах і страшенно верещали. Горлали: «Візок! Візок!» Скотт підводився, його вітали члени команди, а потім і фанати, яких ставало дедалі більше.
Потім він ішов пити воду, зводити дух і мити руки.
Ті декілька місяців тренувань були найщасливіші за весь час перебування в школі поповненої Ватаги Ґольдманів. Вуді, Гіллель і Скотт були зірками футбольної команди і славою ліцею. Аж до того весняного дня відразу після Великодня, коли Джилліана Невіль, яка чекала свого сина на парковому майданчику біля школи, стривожилася, почувши радісний галас юрби. Скотт допіру загнав тачдаун. Джилліана пішла на спортивний майданчик, щоб поглянути, що ж там коїться, і побачила, як її син у розхристаній футбольній формі їде візком по полю.
— Скотте, заради бога! — заволала вона. — Що ти робиш тут, Скотте?
Вуді став як укопаний. Гравці завмерли, глядачі замовкли.
— Мамо? — пробелькотів Скотт, знявши шолом.
— Скотте, ти ж казав мені, що в тебе шаховий гурток!
Скотт похнюпився й виліз із візка.
— Ох, я збрехав тобі, мамо. Мені так шкода…
Вона кинулася до сина і обняла його, захлинаючись слізьми.
— Не роби цього, Скотте. Не роби цього, прошу тебе. Ти ж знаєш, що я боюся за тебе.
— Я знаю і не хочу, щоб ти непокоїлася. Ми не робили нічого поганого.
Джилліана Невіль звела голову й угледіла Гіллеля з нотатником у руці й свистком на шиї.
— Гіллелю, — закричала вона, кинувшись до нього, — ти ж обіцяв мені!
Вона геть знетямилася й дала йому дзвінкого ляща.
— Хіба ти не розумієш, що Скотта може вбити оця ваша дурня?
Гіллель приголомшено завмер.
— Де тренер? — зарепетувала Джилліана. — Де тренер Бендгем? Він бодай знає, що ви оце коїте?
Насувався скандал. Справа дійшла до директора Бурдона, залучили навіть освітню адміністрацію Меріленду. Бурдон зібрав у своєму кабінеті тренера, Скотта з батьками, Гіллеля, дядечка Сола і тітоньку Аніту.
— Ви знаєте, що гравці організовують тренування? — спитав директор у тренера.
— Авжеж, — відказав Бендгем.
— І ви не поклали цьому край?
— А чому я повинен був це робити? У моїх гравців очевидний прогрес. Ви ж знаєте правило: в перервах поміж сезонами тренери не повинні контактувати з командою. Дякувати богові, Гіллель організовував тренування, та ще й регулярно.
Бурдон зітхнув і обернувся до Гіллеля:
— Тобі ніхто не казав, що не можна садовити маленьких недужих дітей у візок? Це ж принизливо!
— Пане Бурдоне, — запротестував Скотт, — це не те, про що ви гадаєте! Навпаки, я ще ніколи не був такий щасливий, як упродовж оцих місяців.
— То тобі подобається їздити у візку?
— Так, пане Бурдоне.
— Люди добрі, то це школа в нас чи якийсь цирк?!
Бурдон відпустив тренера, Скотта і його батьків, щоб наодинці побалакати з Ґольдманами.
— Гіллелю, — сказав він, — ти розумний хлопчина. Ти бачив, у якому стані перебуває Скотт Невіль? Ті вправи дуже небезпечні для нього.
— Навпаки, гадаю, трохи фізичних навантажень піде йому на користь.
— Ти лікар? — запитав Бурдон.
— Ні.
— То тримай свою думку при собі, малий нахабо. І це не прохання, а наказ. Облиш садовити цього малого хворого хлопчину у візок і не змушуй робити його якусь гімнастику. Це дуже важливо.
— Добре.
— Я хочу більшого. Хочу, щоб ти дав мені слово.
— Даю.
— Чудово. Дуже добре. Віднині твоїм підпільним тренуванням край. Ти не член команди, не маєш до неї ніякого стосунку, я не хочу бачити тебе в їхньому автобусі чи ще десь. Не хочу більше мати з тобою клопотів.
— Спершу
