Книга Балтиморів - Жоель Діккер
— Ти Вудро, еге? — з порога запитав чоловік.
— Усі називають мене Вуді.
— Мене звати Оґастес Бендгем, я тренер футбольної команди в ліцеї Баккері-Гай. Твої батьки вдома? Я хотів би, щоб ми утрьох побалакали.
Тренера Бендгема прийняла тітонька Аніта, дядечко Сол, Вуді й Гіллель. Уп’ятьох сіли вони в кухні.
— Так ось, — сказав він, нервово крутячи в руках склянку з водою, — вибачте, що прийшов без запрошення, та я хочу зробити вам трохи незвичайну пропозицію. Якось мені довелося бачити, як Вуді грає в футбол. Він дуже обдарований. Він справді талановитий хлопець. У нього надзвичайний потенціал. Я хотів би узяти його до ліцейської команди. Знаю, що ваші діти навчаються в приватній школі, а Баккері муніципальний заклад, але моя команда в числі найкращих цього року, тож, гадаю, з таким гравцем, як Вуді, у нас будуть всі шанси стати чемпіонами. Та й у місцевій команді він не ростиме, а як гратиме у шкільному чемпіонаті, то техніка його таки поліпшиться. Гадаю, це буде добра нагода і для Баккері, й для Вуді. Загалом, я ніколи не прошу батьків записати їхніх дітей в Баккері, аби лиш мати ще одне обдаровання в моїй команді. Добираю з тих, що є, така моя робота. Але тут особливий випадок. Я ще не бачив у цьому віці жодного гравця такого рівня. Тож мені дуже хочеться, щоб Вудро грав у нашій команді від початку навчального року.
— Баккері не найближчий муніципальний ліцей від нас, — зауважила тітонька Аніта.
— Правда, але вам нема чого турбуватися. Розподіл школярів поміж різними навчальними закладами можна легко залагодити. Якщо ваш син захоче навчатися в Баккері, то він піде в цю школу.
Дядечко Сол обернувся до Вуді.
— Що ти думаєш?
Вуді трохи повагався. Потім сказав тренерові:
— Чому я? Чому ви хочете, щоб я пішов у ваш ліцей?
— Тому що бачив, як ти граєш. І такого гравця мені не випадало бачити за всю мою кар’єру. Ти кремезний, тяжкий і бігаєш зі швидкістю світла. Ти вартий двох чи трьох моїх гравців. Не кажу це, щоб ти розпускав хвоста. Ти далекий від досконалості. Тобі доведеться тяжко працювати. Гарувати як ніколи. Я особисто наглядатиму за тобою. Не маю ніякого сумніву, що завдяки футболу ти здобудеш стипендію в будь-якому університеті Америки. Але думаю, тобі ніколи буде ходити на лекції.
— Що ви маєте на увазі? — запитав дядечко Сол.
— Гадаю, цей хлопчина стане зіркою НФЛ. Повірте, я загалом не дуже щедрий на компліменти. Але те, що я бачив останніми місяцями на полі…
Упродовж наступних кількох днів пропозиція тренера Бендгема була єдиною темою розмови за столом у Ґольдманів. У кожного були свої причини гадати, що членство Вуді в футбольній команді Баккері — це важлива новина. Прагматики дядечко Сол і тітонька Аніта вважали, що для Вуді то був єдиний шанс вступити згодом до порядного університету. Гіллель зі Скоттом, що негайно взяли на себе роль оракулів, провіщали Вуді славу і гроші.
— Знаєш, скільки заробляють фахові футболісти? — збуджено запитав Гіллель. — Мільйони! Вони гребуть мільйони доларів. Вуді, це просто чудово!
Навели довідки. Баккері-Гай був хорошим ліцеєм, а його футбольна команда славилася. Коли тренер Бендгем прийшов до Балтиморів дізнатися, що вони там вирішили, його зустріли Вуді, Гіллель і Скотт — вони вже на нього чекали. «Я піду до Баккері грати в футбол, якщо ви влаштуєте, щоб до ліцею перевели і моїх друзів Гіллеля й Скотта».
Потім довелося умовляти Скоттових батьків, щоб вони дозволили їхньому синові навчатися в тій муніципальній школі, а вони до того були не дуже охочі. На запрошення тітоньки Аніти вони якось прийшли вечеряти до Балтиморів без сина.
— Дітки, — сказала пані Невіль Вуді з Гіллелем, — ми дуже цінуємо те, що робите ви для Скотта. Та ви повинні зрозуміти, що ситуація непроста. Скотт недужий.
— Ми знаємо, що він хворіє, але ж до школи він мусить ходити чи ні? — запитав Вуді.
— Любі мої, — м’яко втрутилася тітонька Аніта, — Скоттові, може, ліпше буде в приватній школі.
— Але ж він хоче ходити разом із нами до Баккері, — наполягав Гіллель. — Було б несправедливо покинути його самого.
— Треба дуже берегти його, — сказала Джилліана. — Знаю, що ніхто з вас не хоче йому лиха, та цей ваш футбол…
— Не турбуйтеся, пані Невіль, — сказав Гіллель, — бігати він не буде. Ми посадимо його у візок, а Вуді везтиме.
— Дітки, таж він не звик до таких струсів.
— Він такий щасливий разом з нами, пані Невіль.
— Дітлахи кепкуватимуть з нього. У приватній школі він буде в безпеці.
— Нехай тільки хто спробує, ми вмить розтовчемо йому носа, — чемно пообіцяв Вуді.
— Щоб ніхто там нікому носа не розбивав! — обурився дядечко Сол.
— Перепрошую, Соле, — відказав Вуді. — Я тільки допомогти хотів.
— Це нітрохи не допоможе.
Патрик узяв дружину за руку.
— Джил, Скотту так добре з ними. Ми ще ніколи не бачили його таким щасливим. Нехай іде до тієї школи.
Урешті Патрик із Джилліаною дозволили Скоттові йти до школи Баккері-Гай, куди його й перевели разом із Гіллелем та Вуді восени 1994 року. Побоювання його батьків були небезпідставні: в привілейованому світі Оук-Трі їхній син був під надійними захистом. Через хворобливий вигляд Скотт від першого ж дня в ліцеї став мішенню кпин для всіх школярів. На нього озиралися, з нього глумилися. Того ж таки першого дня він заблукав у нескінченних коридорах ліцею і запитав в однієї дівчини, як пройти йому до свого класу, а після уроків хлопець тієї дівчини, кремезний випускник-лобуряка, впіймав його в коридорі, викрутив руку і з розгону застромив головою в шафку без дверей. Коли Вуді з Гіллелем витягли його відтіля, хлопчина плакав гіркими слізьми. «Не кажіть нічого моїм батькам, — благав їх Скотт. — Як вони дізнаються, то заженуть мене до іншої школи».
Треба було щось удіяти. Після короткої наради Вуді з Гіллелем вирішили, що Вуді завтра зранку відлупцює того лобуряку, щоб усі школярі знали,
