Книга Балтиморів - Жоель Діккер

Я ЛЮБЛЮ ВАС, ҐОЛЬДМАНИ.

17

Я нікому не розповідав про те, що сталося в листопаді 1995 року, після того, як Александра з матір’ю перебралися до Нью-Йорка.

Після похоронів Скотта ми весь час розмовляли по телефону. Вона просила покликати мене, і я аж роздався з гордощів. Вона казала, що не може заснути, як немає когось біля неї, і ми лягали спати, а слухавки не клали на важелі, а кидали коло себе. Часом зв’язок не уривався до самісінького ранку.

Отримавши рахунок за розмови, матінка почала сваритися.

— Про що можна балакати цілісінькі години, от скажи мені?

— Про Скотта, — відказав я.

— Ох! — збентежено зітхнула вона.

Незабаром я виявив, що Скотт навіть на тому світі залишається непоганим друзякою. Згадування його імені завжди справляло чарівний ефект.

— Чому це ти отримав погану оцінку?

— Та через сердегу Скотта.

— Чому це ти прогуляв уроки?

— Та через сердегу Скотта.

— Може, підемо до піцерії увечері?

— Ох, тільки не сьогодні.

— Ну будь ласка, на згадку про сердегу Скотта.

Той сердега Скотт був чарівним словом, що дозволяло мені скільки завгодно їздити до Нью-Йорка. Бо те, що було спершу любовними балачками по телефону, після їхнього переїзду переросло в справжнісінькі стосунки. Від Монклера до Мангеттена їхати було з півгодини, і я бачився з нею по кілька разів на тиждень, у кав’ярні коло її школи. Серце моє калатало, коли я сідав на поїзд: вона буде тільки моя! Спершу наші розмови скидалися на нескінченні телефонні балачки, але тепер ми сиділи одне напроти одного і я дивився в її очі. І врешті сталося так, що, взявши одного разу її за руку, я вчинив те, про що давно мріяв: поцілував, і вона відповіла на мій цілунок. Цілувалися ми так довго, що нам аж дух забило, отак розпочався той рік, коли Ватага Ґольдманів уже вабила мене не так, як раніше, бо єдиною моєю пристрастю стала Александра. Кілька разів на тиждень приїздив я до Нью-Йорка. Щоб зустрітися з нею в кав’ярні. І що за радість то була, що за втіха бачити її, чути, торкатися, розмовляти з нею і цілувати її! Ми гуляли вулицями, цілувалися в скверах. Коли я бачив, як вона іде до мене, серце починало шалено гамселити у грудях. Я почувався живим, як ніколи живим. Я не зважувався зізнатися собі в цьому, та то було почуття, яке набагато перевершувало те, що я почував до Балтиморів.

Александра казала, що я допомагав їй здолати сум. Що вона зовсім інакше почувалася, коли я був поруч із нею. Ми намагалися якомога частіше бути разом, і наші стосунки дедалі міцнішали.

Я почувався так, наче в мене крила виросли, аж якось у пориві дурнуватої довіри вирішив зустріти її біля школи. Бачив, як вона вийшла звідтіля з гуртом подруг, і чимдуж побіг до неї з відкритими обіймами. Угледівши мене, вона відсахнулася, а потім позадкувала і трималася відчужено, а потім пішла, не озираючись. Засоромившись і геть розгубившись, я подався в Монклер. Увечері вона зателефонувала.

— Привіт, Маркусе…

— А ми знайомі? — роздратовано запитав я.

— Маркі, не гнівайся…

— У тебе, либонь, є пояснення, чому ти так повелася.

— Маркусе, ти ж менший від мене на два роки…

— Та що?

— Ну, це трохи незручно.

— Та й що тут незручного?

— Ти мені дуже подобаєшся, але ти на два роки менший від мене, ось що!

— Це проблема?

— Ох, яка ти ще дитина, сердешний мій Маркусе, який ти наївний, аж іще привабливіший від цього. Мені трохи соромно.

— То не треба нікому казати.

— Усі й так про це дізнаються.

— Не дізнаються, якщо ти нікому не скажеш.

— Ох, облиш, дитинко Маркусе! Як хочеш мене бачити, то ніхто не повинен про це знати.

Я погодився. Ми й далі зустрічалися в кав’ярні. Часом вона приїздила до Монклера, де ніхто її не знав, тож вона нічим не ризикувала. Нехай Господь благословить той Монклер, містечко, де ніхто не знає одне одного.

Пристрасть до Александри незабаром драматично відбилася на моїх шкільних оцінках. У класі перед очима в мене стояв тільки її образ, тож я нічого вже не чув. Він танцював у мене в голові, танцював у зошитах, танцював перед дошкою, танцював із учителькою, яка викладала природничі науки, і казав: «Маркусе… Маркусе…» — і тоді я схоплювався з місця і танцював разом із ним.

— Маркусе! — кричала вчителька з природничих наук. — Ти здурів? Ану сідай на місце, бо пришпилю тебе до нього!

Урешті класний керівник не на жарт стривожився, що я так відстаю, й викликав до школи батьків. Я перший рік навчався в ліцеї, й матінка запідозрила, що в мене серйозна розумова відсталість, тому весь час плакала, поки точилася та розмова, аж утішилася думкою, що Ейнштейн теж був не перший із математики, — зрештою, так роблять усі матері, які дізнаються, що їхні дітлахи мають проблеми в школі. Що ж, так воно чи ні, а для мене все це виллялося в заборону покидати дім і на додачу в перспективу робити уроки з репетитором. Я відмовлявся, благав, качався по землі, обіцяв, що в мене будуть гарні оцінки, та ніщо не допомогло: щодня після уроків до мене мав приходити репетитор, щоб допомагати в навчанні.

Тоді я вирішив, що буду з тим репетитором нахабний, неуважний, насуплений, дурнуватий і весь час псуватиму повітря.

Геть уже поринувши у відчай, розповів про ту халепу Александрі й пояснив, що нам тепер набагато рідше доведеться бачитися. Того ж таки вечора вона зателефонувала моїй матінці. Сказала, ніби з нею зв’язалася викладачка математики і попросила підтягнути мене з домашніми завданнями. Мама сказала, що вже напитала когось, та коли Александра сповістила їй, буцім ті уроки оплачує монклерський ліцей, матінка зраділа і дозволила їй навчати мене. Що ж, Александра могла й не таке диво утнути.

Ніколи не забуду того дня, коли вона подзвонила в двері нашого дому. Богиня Ватаги Ґольдманів Александра спустилася в Монклер.

Ось що передовсім сповістила їй моя кохана матінка:

— Там побачите, я трохи прибрала в його кімнаті. Такий рейвах у ній був, хіба ж у такому безладі можна зосередитися. І його старі іграшки я поховала до шафи.

Александра зареготала, а